Глава 19. Марина

Ярослав вів машину зосереджено, його профіль у тьмяному світлі приладової панелі здавався висіченим із граніту. Він постійно зиркав у дзеркала — короткі, уривчасті погляди, від яких мені ставало ще моторошніше. Атмосфера в салоні була наелектризована до межі; здавалося, варто лише торкнутися оббивки, і тебе вдарить розрядом. Я сиділа, буквально втиснувшись у крісло, намагаючись стати якомога меншою, непомітнішою.

Позаду почулося тихе ворушіння. Єва, заколисана монотонним гулом мотора та виснажена пережитим стресом у торговому центрі, почала стрімко бліднути. Її дихання стало переривчастим, важким, а маленька ручка, що до того судомно стискала нову ляльку, раптом безсило розслабилася. Лялька вислизнула на килимок.

— Ярославе... зупинись, будь ласка, — прошепотіла я, повертаючись до дівчинки. Горло пересохло, і голос ледь слухався. — Єві зле. Її зараз знудить.

Ярослав кинув швидкий, оцінювальний погляд на дитину через плече. Я бачила, як на його лобі залягла глибока зморшка. Він розумів — я бачила це по його стиснутих губах, — що зупинка зараз, на цій відкритій трасі, це величезний ризик, майже безумство. Але вибору не було. Ми не могли просто їхати далі, ігноруючи стан малої.

Попереду, наче рятівний маяк, замиготіли жовтуваті вогні напівпорожньої заправки. Вона стояла самотньо посеред вечірнього шосе, оточена стіною темного, непривітного лісу, що насувався з усіх боків. Ярослав різко звернув з траси, шини невдоволено хруснули по дрібному гравію. Він припаркувався біля крайньої, найвіддаленішої колонки, де світло високих ліхтарів ледь розсіювало густу березневу темряву.

Щойно машина зупинилася, я вискочила назовні. Гарячково розстебнула ремені безпеки і підхопила Єву на руки. Холодне нічне повітря, просочене запахом бензину та вологої хвої, трохи привело малу до тями. Вона зробила глибокий вдих і притулилася мокрою щокою до мого плеча. Я вся тремтіла — не від холоду, а від усвідомлення нашої незахищеності на цьому відкритому, залитому штучним світлом майданчику. Ярослав вийшов слідом, не зачиняючи дверцята; він стояв поруч, тримаючи руку на відкритому металі, готовий будь-якої миті заштовхати нас назад у салон.

Раптом з боку шосе почувся низький, вібруючий гул потужного двигуна. Серце впало кудись у шлунок. Величезний чорний позашляховик із глухим, непроникним тонуванням повільно, майже ліниво з’їхав на територію заправки. Він не поїхав до кас, не зупинився біля колонок. Він просто завмер за двадцять метрів від нас, не вимикаючи фар. Світло ксенону — холодне, біле, нещадне — боляче вдарило мені в очі, вихоплюючи мою фігуру з темряви, наче мішень у тирі.

— Це він... — мій голос зірвався на хрип, став ледь чутним шелестом.

Я до болю притиснула Єву до грудей, відчуваючи, як її маленьке серце калатає в унісон з моїм. Крок назад, ще один... я відступала до машини Ярослава, шукаючи в ній останній захист.

— Ярославе, це машина Артура. Я впізнаю цей важкий силует, ці занадто яскраві фари... Це вони! Вони знайшли нас!

Я гарячково вдивлялася в лобове скло позашляховика, сподіваючись чи боячись розгледіти знайомі обличчя за чорною плівкою, але бачила лише власне відображення — виснажене, спотворене страхом, наче в кривому дзеркалі.

— Марино, тихо, — Ярослав зробив крок до мене, перекриваючи собою потік світла. Він став між мною і тим чорним монстром, закриваючи нас своїми широкими плечима. Його голос був дивовижно спокійним, майже буденним, і лише напружені м’язи на щелепах видавали, що він теж на межі. — Подивись на мене. Просто подивись на мене, чуєш?

Я підняла на нього очі, повні гарячих сліз і абсолютного розпачу. Світ звузився до його обличчя.

— Це просто велика чорна машина, — продовжував він, м’яко, але владно кладучи руку мені на плече. Його долоня була теплою і твердою. — Таких тисячі в місті. Це міжнародна траса, люди постійно зупиняються заправитися або випити кави перед дорогою. Це співпадіння, Марино. Просто дурне, випадкове співпадіння, яке твій мозок перетворив на кошмар.

— Ні, ти не розумієш, він завжди так їздив... — я почала задихатися, повітря наче застрягало в горлі. Паніка накочувалася хвилями. — Номер... я намагаюся згадати номер, там точно були якісь вісімки... чи сімки... я не бачу, воно світить прямо в очі!

— Саме так, ти не пам’ятаєш номера, — відрізав Ярослав, злегка стиснувши моє плече, щоб примусити мене сфокусуватися на реальності, а не на привидах минулого. — Не в одного Артура у цій країні є «Гелендваген» чи «Рендж Ровер». Якби це справді були вони, Марино, вони б не стояли і не чекали на запрошення. Повір мені, я бачив достатньо таких покидьків, щоб знати — вони діють інакше. Ті люди в машині просто відпочивають.

Він на мить обернувся до чорного авто. Звідти ніхто не виходив, двері залишалися зачиненими. Двигун продовжував тихо, загрозливо гарчати, наче звір, що вичікує слушного моменту для стрибка. Цей звук виїдав мені нерви.

— Давай, сідай у машину. Швидше. Єві вже краще? Нам треба їхати негайно. Ми не будемо тут стояти як на долоні під цими софітами.

Ярослав допоміг мені сісти, його рухи були чіткими й швидкими. Він сам пристебнув Єву, яка від переляку вже майже засинала, і лише тоді сів за кермо. Але коли він вмикав передачу і знімав машину з ручника, я помітила, як він ще раз — дуже швидко і дуже пильно — подивився у дзеркало на ту нерухому чорну тінь позаду.

Він заспокоював мене, його голос звучав як скеля, але в тому останньому погляді я прочитала правду: Ярослав уже не виглядав таким впевненим, як хотів здаватися мені. Він теж відчув запах небезпеки.