Глава 18. Марина

Коли я побачила цю жінку — яскраву, сліпучо впевнену, з ідеальним макіяжем, який не розтікся б навіть під тропічною зливою, і цим власницьким, майже хижим жестом, яким вона обвила шию Ярослава, — у мене всередині щось обірвалося. Це було схоже на звук тонкої струни, що лопнула на морозі. А цей поцілунок... впевнений, легкий, наче само собою зрозумілий... Він став фінальним акордом мого раптового й дуже болючого протверезіння.

Поки я там, у тисняві парковки, задихалася від липкого жаху, втискаючись у холодний бетон колони, він був тут. У своєму звичному, блискучому світі, де повітря пахне дорогою кавою та парфумами, а на нього чекали такі ж блискучі, успішні жінки. Жінки, які не тікають посеред ночі з однією сумкою, які не здригаються від гуркоту хвіртки й не носять чужих сорочок.

Я відчула, як щоки обпекло нестерпним соромом. Хто я для нього насправді? Випадкова знайома, зручний об’єкт для прояву чоловічої благодійності, «няня племінниці», як він щойно мене представив? Цей статус, хоч і був нашою легендою, прозвучав зараз як ляпас. Я гарячково запевняла себе, що мені має бути абсолютно байдуже. Яка різниця, з ким він зустрічається чи цілується? Я не шукаю нових стосунків, моє серце зараз — це випалена земля, мені б життя своє зібрати по шматочках і дитину вберегти від монстра. Він просто добрий до нас, це його природа, але це не означає, що я йому подобаюся. Це не означає нічого.

А проте... ці пекучі, отруйні й такі недоречні ревнощі все одно стиснули серце в лещата. Мені було боляче не від самого факту наявності Алли, а від того, наскільки чужою я відчула себе поруч із ними.

Ми нарешті опинилися в закритому просторі машини. Ярослав швидко, майже агресивно заблокував двері, і в салоні запала важка, густа тиша, яку розривали лише тихі схлипи Єви. Вона досі судомно притискала до себе нову ляльку, наче та була єдиним якорем у цьому божевільному світі.

— Марино, — почав він, розвертаючись до мене всім корпусом. Його погляд був стурбованим, темним від напруги, він намагався спіймати мій погляд у дзеркалі заднього виду, але я вперто дивилася у вікно на розмиті вогні торгового центру. — Щодо Алли... Ми зустрічалися пів року тому, потім вона поїхала з країни і спілкування припинилося. Я не очікував її тут зустріти…

— Мені не потрібні пояснення, Ярославе, — я перебила його на пів слові. Мій голос прозвучав набагато холодніше й рівніше, ніж я насправді почувалася. Я навіть сама здивувалася цій сталевій нотці. — Твоє особисте життя — це виключно твоя справа. Ти вільний чоловік, і ти не зобов'язаний звітувати перед випадковою жінкою, якій допоміг. У нас зараз є набагато серйозніша, смертельна проблема.

Я мимоволі здригнулася, коли повз вікно машини пройшов якийсь чоловік у темній куртці. Рука сама собою потягнулася до ручки дверей, перевіряючи, чи вони замкнені, і я майже інстинктивно пригнулася нижче до сидіння.

— Я бачила Артура, — прошепотіла я, відчуваючи, як крижане тремтіння знову повертається, розливаючись по хребту. — Це найкращий друг Ігоря. Він впізнав мене, Ярославе. Одразу. Він гнався за нами, я ледь встигла сховатися в натовпі. Може він стежив за нами, щоб побачити з ким я поїду…

Я нарешті підняла на нього очі, і в них уже не було того прихованого смутку через Аллу. Там панував чистий, первісний, тваринний страх жінки, яка зрозуміла: пастка знову зачиняється.

— Він не зупиниться. Він уже подзвонив Ігорю, я в цьому впевнена. Тепер вони точно знають, що я в місті, десь зовсім поряд. 

Ярослав нічого не відповів, але я побачила, як він мовчки стиснув кермо так, що побіліли кісточки пальців, а шкіра на оббивці жалібно скрипнула. Його обличчя вмить стало кам'яним, риси загострилися, а погляд — таким же гострим і небезпечним, як у той момент у саду, коли він був готовий битися з невідомим ворогом. Тільки тепер ворог був реальним, і Ярослав це розумів.

— Не бійся, — глухо промовив він, не дивлячись на мене. — Я впевнений, що він загубив тебе в натовпі, інакше не дав би спокійно піти. В будь-якому разі в маєтку безпечно. Ми зараз поїдемо туди і поживемо кілька днів там, поки не придумаємо, що робити.

Він різко рушив з місця, і шини машини видали короткий, пронизливий виск на бетонній підлозі паркінгу. Ми виїжджали на світло, але я відчувала, що темрява тепер слідує за нами по п’ятах.