Глава 17. Ярик

Я вискочив із переговорної кімнати, ледь дочекавшись, поки останній підрядник поставить свій розмашистий підпис на акті. Всередині все буквально вило від незрозумілої тривоги, яка з кожною хвилиною ставала дедалі відчутнішою. Це було схоже на передчуття обвалу конструкції — коли ще нічого не тріщить, візуально все ідеально, але саме повітря вже вібрує від статичної напруги, що накопичилася в металі. Я відчував цю небезпеку шкірою, наче барометр, що передчуває бурю.

— Ярику, стій! — Олег наздогнав мене біля ліфтів, розмахуючи текою, з якої вибивалися якісь папери. — Там по «Парусу» правки прийшли, треба глянути за кавою, буквально п'ять хвилин, інакше завтра буде пізно!

— Ні, Олеже. Все онлайн. Скидай на пошту, ввечері перегляну, — я люто натиснув кнопку виклику ліфта, навіть не дивлячись на партнера, який явно не розумів мого поспіху.

— Та що з тобою сьогодні? Ти на голки сідаєш щоразу, як телефон вібрує! Ти ж завжди був скелею, а зараз наче на електричному стільці!

— Мені треба їхати. Це терміново, — відрізав я, коли двері ліфта нарешті розійшлися. Я бачив здивоване обличчя Олега, але мені було байдуже. Весь цей скляний офіс із його «надважливими» правками здавався зараз декорацією до чужого, нецікавого фільму.

Вже в машині я кинув телефон на пасажирське сидіння, і він одразу мигнув — смс про пропущений дзвінок. Номер був незнайомий, цифровий набір, який я бачив вперше, але серце чомусь пропустило удар, боляче вдарившись об ребра. Я одразу натиснув «виклик», виїжджаючи з підземного паркінгу офісу зі свистом шин.

— Алло? — голос Марини був настільки тонким, надірваним і переляканим, що я мимоволі міцніше стиснув шкіряне кермо, відчуваючи, як пітніють долоні.

— Марино, це я. Що сталося? Де ви? — я намагався говорити спокійно, але голос звучав напружено, як струна.

— Ярославе... в кімнаті матері і дитини біля входу Б... Швидше, прошу... телефон вимикається... — зв'язок обірвався коротким цифровим тріском.

Я не їхав — я летів по міських вулицях, майстерно лавіруючи в потоці машин. Мозок архітектора вибудовував найкоротші маршрути, поки серце гнало кров у шаленому ритмі. Заскочивши в торговий центр, я вирішив не чекати на ліфт, а зрізати через центральний атріум. Натовп навколо здавався нескінченним, в’язким киселем із людей, парфумів та голосних оголошень про знижки. Я продирався крізь них, наче крізь хащі, шукаючи очима один єдиний знайомий силует у світлому светрі.

— Ярику? Ярославе, це ти?!

Раптом я відчув, як чиїсь тонкі руки в коштовних браслетах обвилися навколо моєї шиї, а знайомий, важкий аромат дорогих парфумів забив ніздрі. Алла. 

— Де ти пропадав? Телефони не відповідають, в офісі кажуть — ти у відпустці! Невже знайшов час для себе? — вона не дала мені вставити й слова, швидко і владно поцілувавши прямо в губи, залишивши на них присмак дорогої помади.

Я трохи відсторонився, м'яко, але рішуче знімаючи її руки зі своїх плечей, відчуваючи, як кожна секунда зволікання б’є по нервах.

— Алло, зараз не час. Справді.

— Для мене завжди не час! — вона кокетливо надула губи, збираючись почати свою звичну гру в ображену королеву, але раптом її погляд змістився кудись мені за спину, а очі звузилися від цікавості.

Я розвернувся, передчуваючи найгірше. За п'ять кроків від нас стояла Марина. Вона притискала до себе Єву так сильно, наче намагалася сховати дитину всередині себе. В руках у неї були паперові пакети, що шелестіли від кожного її подиху, а в очах... Боже, в її очах був такий пекельний коктейль із жаху, розгубленості й чогось схожого на глибоке, тихе розчарування, що мені стало фізично боляче, наче це я вдарив її. Вона виглядала як підбита птаха, яка випадково залетіла на блискучий бал-маскарад і тепер не знає, як знайти вихід.

— Марино! — я різко махнув їй рукою, кличучи до себе, ігноруючи запитальний погляд Алли.

Марина завагалася на секунду, наче хотіла розвернутися і втекти назад у тінь, але повільно підійшла. Єва миттєво сховалася за її ногу, міцно тримаючи нову ляльку і злякано позираючи на Аллу.

— Алло, знайомся, — сказав я, намагаючись, щоб голос звучав максимально рівно і професійно, хоча всередині все тремтіло. — Це Марина. Вона няня моєї племінниці, Єви. А це — Алла, моя давня знайома.

Алла вмить змінила маску. Її обличчя осяяла ввічлива, відсторонена, але бездоганна посмішка світської левиці, яка оцінює «персонал».

— Ой, яка чарівна дитина! — вона присіла перед Євою, розглядаючи її ляльку з таким виглядом, наче це була дорога антикварна річ. — І ви, Марино, дуже мила. Вибачте, що перебила вашу прогулянку, я просто так давно не бачила цього забудькуватого архітектора.

Я відчував, як Марина буквально вібрує від напруги поруч зі мною. Вона не дивилася на Аллу, її погляд був прикутий до входу на паркінг.

— Нам треба їхати, — відрізав я, не даючи Аллі продовжити допит. — Справи не чекають.

— Я все розумію! Робота понад усе, — Алла підвелася, граціозно поправивши волосся і кинувши на мене багатозначний погляд. — Подзвони мені, добре? Обов'язково. Ми ще не договорили.

Вона пішла, цокаючи підборами по мармуру, а я відчув, як Марина нарешті зробила перший повноцінний вдих, хоча її пальці все ще судомно, до білих кісточок, стискали пакети. Я не став нічого пояснювати тут, під світлом софітів і камер. Просто забрав у неї важку ношу, відчуваючи, як тремтять її руки, і кивнув у бік ескалатора.

— Йдемо. Машина зовсім поруч. Тримайся за мене.

Тільки коли ми опинилися в сірій напівтемряві парковки, де пахло холодним бетоном і вихлопними газами, я відчув, що справжня небезпека була зовсім не в Аллі. Марина озиралася на кожну колону, на кожен припаркований автомобіль так, ніби за ними чатувала сама смерть. Ми майже бігли до сектору Б. Я відчинив двері, фактично заштовхав їх у салон, і щойно закрив за собою двері, одразу натиснув кнопку центрального замка.

Клацання затворів пролунало в тиші салону як фінальна крапка. Ми були в безпеці. Принаймні, на ці кілька хвилин.