Глава 16. Марина

Я намагалася дихати рівно, хоча кожна клітинка тіла волала про небезпеку, що причаїлася десь за блискучими вітринами. Ще десять хвилин тому все було інакше. Я розслабилася. Справді розслабилася, заколисана м’яким світлом торгових залів та розміреним гулом натовпу. Вперше за довгі, виснажливі місяці я просто обирала речі, не озираючись через плече. Пальці торкалися ніжного кашеміру — я обрала светр кольору пудри, такий м’який, що він здавався обіймами. Потім були зручні шкіряні черевики на низькому ходу, в яких я вже уявляла, як буду довго гуляти занедбаним садом маєтку, не боячись спіткнутися. Я купувала не просто одяг, я купувала собі частинку нормального, земного майбутнього.

Для Єви я набрала цілу купу яскравих речей. Мала поводилася дивовижно чемно, наче відчувала важливість моменту. Вона не вередувала, не тягнула мене за поділ, а з серйозним, майже дорослим виглядом допомагала мені перекладати покупки у великі паперові пакети. Коли ми зайшли у відділ іграшок, я не втрималася. Велика лялька з довгим золотавим волоссям і в блакитній сукні стала нашою спільною радістю. Єва притиснула її до себе так міцно, наче боялася, що та зникне, і сяяла від щастя. Це була моя маленька, але така важлива перемога над сірістю останніх днів.

Ми вже прямували до виходу, лавіруючи між яскраво розфарбованими стійками. Я відчувала приємну втому в ногах і вагу пакетів, що відтягували руки. Ми проходили повз скляні вітрини з тютюном, елітним алкоголем та дорогими аксесуарами — острівець чоловічого світу посеред сімейного раю. Саме там світ навколо мене просто здригнувся.

— Марино? Це ти? Господи, куди ти зникла?

Цей голос я впізнала б із тисячі, навіть через роки забуття. Артур. Найкращий друг Ігоря, його «права рука», тінь і людина, яка знала про кожен мій крок у тому золотому полоні, в який перетворилося моє життя. Він стояв прямо переді мною біля каси, тримаючи в руках сріблясту запальничку. Його погляд — спочатку розсіяний — раптом сфокусувався на мені, і чисте здивування в його очах миттєво змінилося хижим, торжествуючим азартом мисливця, який випадково натрапив на здобич, що вважалася втраченою.

— Ви помилилися, — мій голос прозвучав як чужий. Він був здавленим, гострим і чужим навіть для моїх вух. — Я вас не знаю.

Я міцно, до болю в суглобах, вхопила Єву за руку. Пакети з покупками боляче вдаряли по ногах, але я вже майже бігла до ескалатора. Серце калатало в самому горлі, перекриваючи доступ кисню.

— Стій! Марино, не дурій! Ігор місця собі не знаходить, усіх на вуха підняв! — почув я його різкий вигук за спиною, що привернув увагу кількох перехожих.

Він кинувся слідом. Я чула важкий, ритмічний тупіт його туфель по глянцевій підлозі, що нагадував мені звук зашморгу, який затягується. Ми залетіли в густий натовп біля ескалаторів. Я маневрувала між підлітками з паперовими склянками кави та втомленими покупцями з візками, молячись лише про одне — щоб Єва не спіткнулася і не впала. Нам дивом вдалося пірнути в бічний технологічний коридор біля примірок великого магазину одягу і, проскочивши через службові двері, вийти на багаторівневу парковку через інший вихід.

Холодне повітря паркінгу вдарило в обличчя, але не принесло полегшення. Заховавшись за масивною бетонною колоною в секторі Б, я тремтячими руками витягла з кишені телефон. Пальці не слухалися, вони стали наче дерев'яними, а очі застилали сльози жаху, що перетворювали світ на розмиті плями світла від ламп.

Я одразу почала набирати номер Ярослава. Будь ласка, підніми... благаю...

Гудок. Один, другий, третій... Екран раптом мигнув і погас. Я в розпачі натиснула на кнопку живлення ще раз. Нічого. Потім на екрані з'явилося коліщатко завантаження — телефон вирішив оновитися або просто «завис» від мого хаотичного натискання.

— Ні, ні, ні! Тільки не зараз! — мій шепіт перейшов у беззвучний крик.

Я гарячково тиснула на скло, намагаючись змусити пристрій працювати, але екран залишався мертвим і темним, відбиваючи моє перелякане обличчя. Я відчула, як паніка накочується крижаною хвилею, паралізуючи легені. Ми тут самі. Без зв’язку. В пастці з бетону та металу.

Я притиснула Єву до себе, закриваючи її голову полою свого нового світлого светра, намагаючись стати невидимою, злитися з цією колоною. Лялька з золотим волоссям випала з рук дитини і тепер лежала на брудному бетоні, дивлячись у стелю скляними очима. Я вдивлялася в кожен силует, що наближався, вслухалася в кожен звук шин, що шелестіли поблизу, боячись, що наступним, кого я побачу, буде не рятівна машина Ярослава, а холодна, впевнена посмішка Артура.

— Ярославе... — прошепотіла я в порожнечу, стискаючи холодний телефон, який став абсолютно непотрібним шматком пластику. — Будь ласка, приїдь раніше. Просто відчуй, що ми тут.