Глава 15. Ярик

Я дивився на годинник, але думками був не в графіку зустрічей, а тут, у передпокої старого дому, де зараз вирішувалася доля нашого першого спільного «виходу в світ». Марина зникла в кімнаті, і я чув, як вона квапливо розстебує сумку, як шелестить тканина і як вона стиха щось пояснює допитливій Єві. Ця метушня здавалася мені дивною — зазвичай я чекав на жінок у дорогих сукнях, які годинами обирали прикраси, але зараз кожен звук за дверима відгукувався в мені нетерпінням.

За кілька хвилин вона вийшла. На ній були її власні речі, одні з небагатьох, що, тікаючи, кинула в свою сумку. Вона змінила мою велетенську сорочку на простий світлий светр і джинси, які підкреслювали її тонкий стан. Дівчина все ще виглядала тендітною, майже невагомою, але в її поставі, у тому, як вона поправляла комір, з’явилося щось нове — готовність до дії, тиха рішучість жінки, яка виходить на ворожу територію заради своєї дитини. Вона швидко зібрала Єву, з дивовижною спритністю натягнувши на малу куртку й шапку, поки та намагалася вхопити на льоту залишки печива зі столу.

Я теж переодягнувся. Замість домашнього светра — темно-синій піджак, дорога сорочка і звичне відчуття ділової броні. Глянув у дзеркало: звідти на мене дивився звичний Ярослав-архітектор, людина зі світу успішних проектів і точних розрахунків. Але погляд був іншим. Більш живим, чи що? У ньому з’явився блиск, якого не дасть жоден вдалий контракт.

Ми сіли в машину. Запах дорогої шкіри в салоні змішався з ароматом дитячого мила та березневого повітря, що залетіло через відчинені двері. Як тільки двигун завівся, тиша в салоні закінчилася. Єва, пристебнута в кріслі, яке я вчора дивом знайшов у гаражі серед дядькових речей, миттєво перетворилася на маленьке радіо.

— А куди ми їдемо? А що це за дерево? — її голос дзвенів, перекриваючи шум мотора. — А чому машина робить «бр-р-р»? А там корова? Дядю, дивись, там велика собака! — маленьке кощаве плече напружилося, а пальчик невпинно тицяв у вікно, за яким пропливали сільські краєвиди.

Я мимоволі розсміявся, дивлячись у дзеркало заднього виду на це диво з кучерями.

— Це не собака, Єво, це теля. Дивись, воно ще маленьке, — пояснював я, дивуючись власному терпінню. — А машина робить «бр-р-р», бо вона теж хоче снідати. Тільки не пиріжками, а бензином.

— Бензином? Смачно? — вона кумедно зморщила носа, уявляючи такий дивний раціон, і Марина теж тихо засміялася, прикриваючи рот долонею.

Справжній «вік чомучки». Цей нескінченний дитячий щебет дивним чином знімав напругу, яка зазвичай кам’яніла в моїх плечах перед поїздкою в місто. Марина сиділа поруч, затиснувши руки між колінами. Хоча вона все ще здригалася від кожного різкого звуку на дорозі — від сигналу зустрічного авто чи шуму гравію під колесами — я відчував, що вона мені довіряє. Вона не дивилася у вікно, вона дивилася на мене, наче я був її персональним GPS у цьому небезпечному світі.

Я висадив їх біля головного входу величезного торгового центру. Скляні стіни-акваріуми, яскраві неонові вогні, натовп людей, що кудись поспішав — усе це виглядало агресивним після тиші маєтку. Марина на мить завагалася перед автоматичними дверима, міцніше перехопивши руку Єви.

— Ось, тримай, — я дістав гаманець і простягнув їй свою золоту картку. — Пін-код той, що я записав на папірці. Купуйте все. Одяг, взуття, іграшки, косметику. Не дивіться на ціни, просто беріть те, що подобається. Мені потрібно, щоб ви відчували себе... нормально. Хоча б сьогодні.

— Ярославе, це занадто багато... я не можу стільки витратити, — почала вона, хитаючи головою, але я просто накрив її долоню своєю, закриваючи її тонкі пальці на пластику. Відчуття її шкіри під моєю рукою знову змусило серце битися частіше.

— Це аванс, пам'ятаєш? Ти тепер працюєш на мене. Буду через дві години. Купи нову сімку і будь на зв'язку, мій номер я вніс в твій телефон, — я дочекався її короткого кивка і поїхав.

Коли я під’їхав до офісу, реальність навколо почала стрімко змінюватися, стаючи холодною й дзеркальною. Блискучий мармуровий хол, швидкісні ліфти, знайомий запах дорогого парфуму, змішаний із ароматом свіжомеленої кави. Колеги та партнери вже чекали в переговорній, оточені гаджетами й теками.

— Ярославе! Нарешті! — мій партнер, Олег, широко всміхнувся і простягнув руку для міцного рукостискання. — Ти виглядаєш так, ніби тиждень провів у дикому лісі, а не в родовому гнізді. Ну що, обговоримо цей клятий фундамент? Там підрядники знову напартачили, хочуть «зекономити» на арматурі...

Я слухав їх, дивився на цифри на екрані проектора і раптом спіймав себе на дивному відчутті відчуженості. Олег захоплено говорив про мільйони, про терміни здачі, про престиж проекту, який змінить обличчя району. Партнери сперечалися через марку мармуру для холу — італійський чи грецький? А мені все це здавалося... пародією. Безглуздою штучною декорацією.

Ці люди в ідеально підігнаних костюмах, із вивченими жестами й фальшивими посмішками, здавалися мені картонними фігурками. Їхні проблеми з «фундаментом» хмарочоса були такими дрібними, такими несуттєвими порівняно з тим справжнім фундаментом людського життя, який я відчув сьогодні вранці на старій веранді, розламуючи теплий пиріг. Я згадав, як Єва серйозно питала про теля, і як Марина, переступаючи через свою гордість, поклала руку на мою долоню. Там була істина. Тут була лише імітація.

— Ярославе? Ти з нами? Чому мовчиш? — Олег здивовано подивився на мене, перериваючи свою палку промову.

— Так, — я кивнув, силоміць змушуючи себе зосередитися на синіх лініях креслень. — Просто думаю, що деякі стіни треба будувати значно міцнішими, ніж ви пропонуєте. Щоб жоден зовнішній тиск не міг їх розвалити. Значно міцнішими.

Я дивився на годинник кожні п’ять хвилин, ігноруючи повідомлення в месенджерах. Вперше в житті я хотів, щоб робочий день закінчився, ще не встигнувши початися. Бо там, у торговому центрі, серед звичайних людей, було моє світло. А тут — лише тіні в дорогих оправах, що обговорюють форму скляних кліток.