Глава 14. Марина

Стіл на веранді був заставлений бабиними Галіними гостинцями, і аромат свіжої випічки, дріжджового тіста та теплого молока нарешті переміг задушливий запах застарілого страху, що оселився в моїх легенях. Ми снідали майже в повній тиші, якщо не рахувати задоволеного сопіння Єви, яка з дитячим апетитом уминала пиріжок із сиром, залишаючи білі крихти на своїх пухких щоках. Ярослав сидів навпроти, і я час від часу ловила себе на тому, що потайки розглядаю його руки — міцні, з чіткими венами, впевнені. Це були руки людини, яка звикла будувати й тримати все під контролем, зовсім не схожі на пещені долоні кабінетних працівників, яких я бачила в «минулому» житті.

Після того, як ми перейшли на «ти», повітря між нами наче розрядилося, стало прозорішим і легшим. Тепер кожен випадковий дотик ліктем, коли ми передавали одне одному тарілку, чи довгий обмін поглядами вже не здавався порушенням кордонів. Навпаки — це створювало дивну, майже інтимну спільність, наче ми двоє змовників, що знайшли прихисток під одним дахом.

— Тобі справді смакує? — тихо запитала я, помітивши, з якою насолодою він розламує вже другий пиріг. Мені було важливо почути це, відчути, що цей момент реальний.

— Це найкраще, що я їв за останні роки, — усміхнувся Ярослав, і в кутиках його очей з’явилися дрібні, променисті зморшки. — У Києві все якесь... пластикове. Ресторанна їжа гарна на вигляд, але мертва всередині. А тут відчуваєш саме життя на смак. Справжнє.

Я вже збиралася відповісти, відчуваючи, як у грудях розливається незвичне тепло, як раптом тишу розірвала різка, вимоглива мелодія. Телефон Ярослава, що лежав на самому краї дерев’яного столу, завібрував, порушуючи нашу крихку березневу ідилію. Він кинув швидкий погляд на екран, і його обличчя вмить змінилося: розслабленість зникла, погляд став гострим і діловим, наче на нього в одну секунду знову накинули невидимий, ідеально відпрасований піджак.

— Вибач, мені треба відповісти. Це по об’єкту, — кивнув він і відійшов до самого краю тераси, подалі від нас.

Я спостерігала за ним крізь велике скло дверей. Ярослав говорив швидко, уривчастими фразами, його густі брови зсунулися до перенісся, а вільна рука нервово постукувала по дерев’яних перилах. Я відчула, як усередині знову поворушився липкий холод. Його світ — той, інший, великий, швидкий і, можливо, небезпечний — грубо нагадав про себе, нагадуючи мені, що ми тут лише гості.

За кілька хвилин він повернувся. Кроки його були важчими, ніж зазвичай, а погляд — стурбованим.

— Марино, виникли серйозні проблеми з фундаментом на новому об’єкті. Моя присутність там обов’язкова, виконроб не справляється. Мені... мені терміново треба поїхати в місто на кілька годин.

Я застигла з керамічним горнятком у руках, відчуваючи, як остигає чай. Кивнула, з усіх сил намагаючись, щоб мій голос не тремтів і не видав тієї паніки, що почала підійматися горла:

— Звісно. Я розумію. Твоя робота — це важливо. Ми з Євою почекаємо тут. Все добре. Посидимо в хаті, зачинимося на всі засуви...

Я намагалася звучати впевнено, майже відважно, але Ярослав, здається, читав мене як відкриту книгу. Він бачив, як я сильніше, до білих кісточок, стиснула пальці на чашці, і як мій погляд мимоволі, наче зляканий птах, метнувся до високого цегляного паркану, який тепер здавався мені не захистом, а стінами пастки.

Подумки сварила сама себе: поводжуся наче дитина. Адже я тікала сюди, щоб жити самій в незахищеній хаті бабусі, натомість опинилася за міцним парканом в компанії надійного чоловіка і маленької дитини, з якою всеодно якось не так страшно, ніж самій, бо можна відволіктися, забутися. А проте думка, що Ярик поїде і ми з Євою залишимося вдвох, всеодно жахала. В що як він не повернеться? Про маленьку він не знав і вона не вписувалася в його плани. Що як передумав? 

Тьху на тебе, Марино! Адже він хороша людина. Як гарно до мене ставився… Але пережитий досвід не дозволяє довіряти на повну… Ігор колись теж здавався мені хорошим.

— Ні, — раптом сказав він, рішуче хитаючи головою, і в його голосі прозвучала така твердість, що я мимоволі випрямила спину. — Ви не залишитеся тут самі. Я не зможу зосередитися і спокійно працювати, знаючи, що ти тут кожну хвилину здригаєшся від кожного шурхоту чи тріску гілки. Поїдете зі мною.

— З тобою? В офіс? — я розгублено поглянула на себе: розпатлане волосся, бліде обличчя і ця величезна сорочка в синю клітинку, в якій я тонула. — Я не можу... в такому вигляді.

— Не зовсім в офіс. Поки я буду на зустрічі та розв'язуватиму питання на будівництві, я залишу вас у великому торговому центрі неподалік. Там охорона на кожному кроці, камери, багато людей — там ти будеш у безпеці, загубишся в натовпі. Марино, — він підійшов ближче, майже впритул, зазираючи мені прямо в очі, — тобі й Єві потрібні речі. Свої речі. Ти не можеш вічно ходити в гардеробі мого покійного дядька, хоч він тобі й дивно личить. І малій явно треба ще одягу. Я дам тобі картку, купиш все необхідне: від зубних щіток до взуття.

— Ні, Ярославе, не треба, це занадто, — я гарячково затрясла головою, відчуваючи, як гордість бореться з очевидною потребою. — У мене є трохи грошей у сумці, тих, що лишилися... мені нічого не треба, я справлюся...

— Це буде аванс, — перебив він мене м’яко, але непохитно, накриваючи мою тремтячу руку своєю великою долонею. Цей жест був таким простим, але він подіяв як заспокійливе. — Вважай це передплатою за твої майбутні послуги няні та господині цього старого замку. Мені так буде спокійніше. І тобі теж — мати свій одяг, свій запах, свої дрібнички. Це повертає відчуття контролю над власним життям. Те, що у тебе намагалися відібрати. Погоджуйся.

Я подивилася на свої руки, заховані у завеликих рукавах. Він мав рацію. Ходити привидом у чужому минулому — це лише підживлювати власну безпорадність і статус жертви. Мені потрібні були мої власні «обладунки», нехай навіть це буде просто пара нових джинсів чи м’який светр мого розміру.