Глава 13. Ярик

Я стояв біля старої гойдалки, і на мить мені здалося, що час у цьому саду зупинився. Сонячні відблиски, пробиваючись крізь голе гілля яблунь, грали на обличчі Марини, і я вперше помітив, які в неї глибокі, попри весь страх, очі. Але щойно вона вимовила це кляте ім’я — «Ігор», — ідилія розлетілася, як дзеркало від удару каменем. Повітря навколо нас наче загусло, стало важким і холодним. Я відчув, як іржавий ланцюг гойдалки впивається мені в долоню, і цей металевий присмак небезпеки став зараз єдиною реальністю.

— Він не зупиниться, Ярославе, — прошепотіла вона, і в її погляді я побачив таку безодню відчаю, що в мені щось перевернулося. Мені захотілося закрити її собою, замурувати всі входи й виходи, стерти її з усіх радарів світу.

Я збирався відповісти — спокійно, зважено, як звик розмовляти з примхливими замовниками. Хотів сказати про юридичний захист, про міцні замки, про свою готовність боротися. Але тишу розірвав звук, від якого кров застигла в жилах.

Бам! Бам! Бам!

Хтось гатив у залізну хвіртку з такою оскаженілою силою, що звук луною розкотився по всьому порожньому саду, вдаряючись об стіни маєтку.

Марина здригнулася так, наче в неї поцілили кулею. Вона миттєво, майже інстинктивно, підхопила Єву з гойдалки, притискаючи дівчинку до себе з такою силою, що та злякано пискнула. Обличчя Марини вмить стало прозорим, як пергамент, очі розширилися від дикого, первісного жаху. Вона почала відступати назад, до скляних дверей тераси, заплутуючись у задовгих полах моєї байкової сорочки.

— Це він... — її губи ворушилися, але звуку майже не було. — Він приїхав. Він знайшов.

Я відчув, як у мені закипає холодна, розважлива лють. Не страх — на нього не було часу. Саме лють. Я зробив крок до неї, перехопив її за тремтячий лікоть, змушуючи зупинитися і подивитися на мене.

— Марино, в кабінет. Зараз же. Зачинися і не підходь до вікон.

Я не чекав на відповідь. Підштовхнувши її до дверей, я розвернувся і швидким, важким кроком рушив через сад до воріт. Серце калатало в скронях, як відбійний молоток, а пальці мимоволі стиснулися в кулаки. В голові вже прокручувався план: де в сараї лежить дядькова сокира і як швидко я зможу її дістати, якщо цей «Ігор» справді наважився з’явитися тут так зухвало.

Я вилетів за хвіртку, напружившись усім тілом, готовий до зіткнення, але замість чорного кортежу чи озброєних нападників побачив... бабу Галю.

Вона стояла в яскравій квітчастій хустці, тримаючи в руках величезний кошик, дбайливо накритий білосніжним вишитим рушником. Поруч із нею, притулений до паркана, стояв старий велосипед «Україна», який вона притримувала ліктем.

— Ой, лихо мені! — сплеснула вона вільним кулаком по коліну, побачивши моє перекошене, біле від гніву обличчя. — Ярику, дитино, ти чого такий, наче привида побачив? Я ж стукаю-стукаю, аж руки відбила! Думаю, чи ви там не поснули серед білого дня, чи, може, не чуєте за своїми думками!

Я заплющив очі й зробив такий глибокий вдих, що легені заболіли. Адреналін, що щойно випікав вени, почав повільно відступати, залишаючи по собі втому.

— Бабо Галю... Ви мене трохи... здивували. Не очікував гостей.

— Та бачу, що здивувала! Я ж вам гостинців принесла, — вона заходилася розкривати кошик, з-під якого вирвався неймовірний запах свіжої випічки та домашнього молока. — Тут сир свіженький, яєчка ранкові, та ось пиріжків із маком напекла, ще теплі. Дитину ж треба годувати нормальним, а не тими вашими міськими порошками! І… няню її теж, вона в тебе геть як тінь ходить, світиться наскрізь.

Я прийняв важкий кошик, відчуваючи долонями живе тепло свіжої випічки. Це було так дивно — тримати цей символ мирного життя, коли секунду тому я був готовий до війни.

— Дякую, бабо Галю. Ви дуже вчасно. Тільки... наступного разу, будь ласка, не бийте так сильно в хвіртку. Метал дуже гучний.

— Та як же не бити, хвіртка у вас як у тюрмі, — вона хихикнула, спритно застрибуючи на свій велосипед. — Їжте на здоров’я. А дівчині своїй скажи: хай на сонце виходить. Нема чого в хаті ховатися, березень — він лікує.

Коли я повернувся в сад, Марина все ще була там. Вона не пішла в кабінет. Вона завмерла за скляними дверима тераси, наче прикута до місця жахом. Коли я підняв кошик угору, показуючи, що небезпеки немає, вона повільно, як підкошена, сповзла по одвірку прямо на дошки підлоги, закриваючи обличчя руками. Її плечі дрібно тремтіли.

Я стояв посеред свого занедбаного, забур’яненого саду, тримаючи кошик із пиріжками, і раптом мене накрило усвідомленням такої сили, що я ледь не впустив «гостинці».

У Києві на мене чекав стерильний офіс із загартованого скла, де кожна посмішка була частиною контракту. Там була квартира з «розумним будинком», яка знала, коли ввімкнути світло, але не знала, як мене зігріти. Там були проекти на мільйони, які я креслив ночами, але які не мали жодного значення для моєї душі.

А тут... тут була жінка в старій сорочці, яка бачила в мені не архітектора, а свій єдиний порятунок. Тут була трирічна дівчинка, яка щойно реготала в мене на спині. Тут був цей старий маєток, який дихав моїми предками й вимагав не креслень, а захисту.

Я зрозумів: я не хочу повертатися. В Києві я був лише успішною функцією, гвинтиком. А тут, у цьому хаосі, серед іржавих ланцюгів і чужого страху, я вперше за тридцять років відчув себе справжнім. Чоловіком, який має сенс. Який комусь по-справжньому потрібен.

Я підійшов до тераси й присів поруч із Мариною на ганку, ставлячи кошик на дерев’яні дошки. Від нього йшла пара, огортаючи нас запахом спокою.

— Марино, — я обережно торкнувся її коліна. — Це просто пиріжки. Чуєш? Баба Галя принесла сніданок. Давай... давай просто поїмо. Всі разом. Нам треба сили.

Вона опустила руки від обличчя. Її очі були червоними, але погляд став чистішим. Вона кивнула, дивлячись на кошик.

— Я допоможу розкласти, — прошепотіла вона, намагаючись опанувати тремтіння рук, а тоді несподівано поклала долоню на мою руку. Цей такий простий жест змусив мене відчути особливе тепло в серці і легкий трепет, наче мене вперше в житті торкалася красива жінка. Сам собі здивувався, як такі буденні речі по-іншому відчувалися тут.