Глава 12. Марина

Березневе сонце здавалося оманливо яскравим, але воно заглядало у вікна з такою наполегливістю, ніби виманювало нас із похмурих стін маєтку. Ярослав кивнув у бік скляних дверей, що вели на терасу.

— Ходімо в сад? Єві треба подихати, та й нам не завадить. Там є стара гойдалка, я бачив її вчора мигцем. Треба перевірити, чи вона ще тримається на ланцюгах.

Я мимоволі притиснула до себе сумку, яку щойно принесла з хати. Погляд метнувся до високого паркана, що оточував подвір'я. Він був міцним, цегляним, місцями порослим сухим плющем, але для мого страху будь-яка перешкода здавалася лише паперовою ширмою.

— Ви... ви теж підете? — мій голос зрадницьки здригнувся. — Чи у вас робота?

Я знала, що не маю права прив’язувати його до своєї спідниці, але думка про те, щоб залишитися на відкритому просторі навіть за цим парканом без його присутності, викликала холодний затиск у грудях.

Ярослав зупинився, помітивши, як побіліли мої кісточки на пальцях, що стискали ручку сумки. Він зітхнув, але не роздратовано, а якось розуміюче.

— У мене повно креслень, Марино. Але я можу взяти ноутбук і сісти в альтанці. Якщо вам так буде легше — я буду поруч. На відстані витягнутої руки.

— Так... так було б значно краще… Дякую, — видихнула я, намагаючись змусити себе розслабити плечі.

Ми вийшли на ґанок. Повітря було солодким, із присмаком талого снігу та вогкої кори. Єва одразу ж кинулася вперед, дріботячи ніжка по доріжці, що заросла мохом. Її дитячий сміх розрізав тишу саду, і це трохи втихомирило мою тривогу.

Ярослав справді виніс ноутбук, але замість того, щоб відкрити його в альтанці, він поклав його на дерев'яний стіл і просто завмер, спостерігаючи за тим, як я обережно ступаю по траві. Сорочка його дядька розвівалася на вітрі, і я постійно підтягувала рукави, відчуваючи себе маленькою дівчинкою, що вбралася в татові речі.

— Он вона, — він махнув рукою в бік старезної яблуні.

Під розлогим гіллям висіла гойдалка. Колись вона була пофарбована в яскраво-синій колір, а тепер фарба злізла пластівцями, оголивши сіре, вимучене часом дерево. Ланцюги поржавіли, але виглядали надійними.

Ярослав не пішов до свого комп'ютера. Він підійшов до гойдалки першим, ухопився за ланцюги своїми великими, доглянутими руками й з силою смикнув їх униз, перевіряючи на міцність. Метал невдоволено зарипів, але встояв.

— Сядеш? — він глянув на мене, і в його очах промайнув якийсь дитячий азарт.

— О ні, нехай краще Єва, — я підвела малу, яка вже з цікавістю тягнула ручки до сидіння.

Ярослав підхопив дівчинку під пахви й легко, наче вона нічого не важила, посадив її на дерев'яну планку.

— Тримайся міцно, козаче, — всміхнувся він.

Я стояла поруч, спостерігаючи, як він м’яко підштовхує гойдалку. Ритмічний скрип металу діяв заспокійливо. Ми мовчали кілька хвилин, слухаючи лише спів перших пташок та дитяче захоплене «Ух!».

— Марино, — почав він, не дивлячись на мене, продовжуючи стежити за рухом гойдалки. — Я розумію, що ви викинули сім-карту. Розумію, що ви хочете почати з нуля. Але... ви ж розумієте, що «він» — це не просто спогад. Ви розповісте мені, з ким ми маємо справу? Я повинен знати, наскільки високим має бути мій паркан.

Я відчула, як серце знову збилося з ритму. Я дивилася на свої руки в завеликих рукавах сорочки. Тут, у затишному саду, під опікою цього чоловіка, правда здавалася особливо потворною.

— Його звати Ігор, — прошепотіла я, дивлячись, як Єва злітає вгору. — І він не знає слова «програш». Для нього люди — це або інструменти, або власність. Я була власністю. А коли власність втікає... він сприймає це як особисту образу.

Ярослав зупинив гойдалку своєю рукою. Метал різко замовк. Він повернувся до мене, і його обличчя стало таким, як під час розмови з нотаріусом — застиглим і кам’яним.

— Він має відношення до бізнесу чи до влади?

— До всього, де є гроші й можливість ламати людей, — я підняла на нього очі. — Ви впевнені, Ярославе, що цей маєток достатньо міцний для такого гостя?

Він повільно перевів погляд на будинок, на старі стіни, які бачили не одне покоління, а потім знову на мене. Його рука все ще стискала іржавий ланцюг.

— Справа не в маєтку, Марино. Справа в тому, хто стоїть на порозі.