Глава 10. Ярик

Я вийшов за поріг, зумисне прикривши за собою масивні дубові двері, щоб жоден зайвий звук або погляд не проникнув усередину моєї нової фортеці. Холодний ранковий вітер, просякнутий вологою від нічного дощу, миттєво пройшовся по моїй сорочці, змушуючи шкіру взятися сиротами, але я навіть не здригнувся. Нотаріус Ковальчук, невисокий чоловік у надто тісному сірому костюмі, який явно бачив кращі часи, стояв біля своєї машини, тримаючи в руках роздуту шкіряну папку. Його погляд з неприхованою цікавістю ковзав по вікнах маєтку, по облізлій ліпнині та темному склу, наче він сподівався побачити там щось пікантне або таємниче — те, про що вже, без сумніву, почали шепотітися на сільських посиденьках.

— Пане Ярославе, — він простягнув мені руку, — вибачте за такий ранній візит, але папери, як ви знаєте, не чекають. Дядько Григорій був людиною рідкісного порядку, і нам треба закрити всі питання щодо вступу в права спадщини якнайшвидше, щоб уникнути бюрократичних зволікань.

Я мовчки кивнув, підходячи до капота його старенького «Ланоса», який ми використали як імпровізований стіл. Один за одним я підписував документи: акти приймання-передачі, заяви, довіреності. Кожен різкий розчерк пера по цупкому, холодному паперу здавався мені справжньою цеглиною в тій стіні, яку я власноруч будував навколо цього місця. Тепер офіційно — я власник. Кожен сантиметр цієї занедбаної землі, кожна довга тінь у саду тепер належали мені. І все, що було всередині — теж під моїм одноосібним захистом.

Ковальчук збирав підписані папери, старанно розкладаючи їх по пластикових файлах, але його професійна стриманість нарешті не витримала натиску цікавості.

— Я владнаю все в реєстрі буквально до кінця тижня, — він поправив окуляри на переніссі й раптом понизив голос до змовницького шепоту. — Але... пане Ярославе, дозвольте невелике приватне запитання. Григорій у своєму останньому листуванні дуже туманно згадував про дитину. Про дівчинку. В селі вже поповзли чутки... кажуть, бачили її на подвір'ї з якоюсь жінкою, якої раніше тут не було. Ви вже вирішили, що з нею робити? Опіка, соціальні служби, можливо, дитячий будинок? Я можу допомогти з потрібними контактами в районі, якщо ви забажаєте...

Я відчув, як у мене всередині все миттєво напружилося, наче стиснута пружина. Перед очима постала Марина — як вона тремтить у кутку вітальні, притискаючи до себе Єву, готову захищати її ціною власного життя. Згадався лист дядька: «Не віддавай її системі».

— Дівчинка залишається зі мною, — відрізав я, дивлячись нотаріусу прямо в очі, не кліпаючи. Мій голос був настільки холодним і безапеляційним, що той мимоволі відступив на пів кроку назад. — Це питання закрите раз і назавжди. Вона під моєю особистою опікою, і жодна допомога з контактами мені не потрібна. Щодо «жінок», про яких вигадують у селі... — я зробив довгу паузу, даючи йому відчути всю вагу моїх подальших слів, — це виключно моя особиста справа і моя приватна власність. Сподіваюся, ми досягли повного порозуміння в цьому питанні?

— Звісно, звісно, пане Ярославе, — залепетав Ковальчук, швидко застібаючи сумку й уникаючи мого погляду. — Я просто хотів як краще... Що ж, вітаю з володінням маєтком. Будемо на зв'язку.

Коли його машина нарешті зникла за поворотом, залишивши по собі лише хмарку пилу, я ще хвилину стояв на місці, жадібно вдихаючи сире повітря весняного ранку. Я знав, що чутки будуть ширитися селом, як пожежа в суху погоду, але зараз мені було на це абсолютно байдуже. Я повернувся в дім, з металевим клацанням повернув ключ у замку і вперше за довгі роки відчув... що я нарешті вдома. Не в квартирі-студії, а в місці, яке має значення.

На кухні панувала тиша, але вона вже не була тією важкою, наелектризованою тишею, що панувала тут учора. Вона була очікувальною, майже затишною. Я розлив гаряче какао у дві великі, трохи надбиті керамічні кружки й насипав у тарілки омлет, який встиг трохи охолонути, поки я розбирався з паперами, але все ще пахнув шинкою і домашнім затишком.

— Все гаразд, — гучно сказав я, входячи до вітальні, намагаючись додати голосу бадьорості. — Він поїхав. Сніданок на столі.

Марина повільно, наче вагаючись, вийшла з глибокої тіні шафи. Вона все ще міцно тримала Єву, але я помітив, як її напружені плечі нарешті розслабилися й опустилися. Вона подивилася на мене довгим, вивчаючим поглядом, потім перевела його на кружки з какао в моїх руках, і в її очах промайнуло щось нове — крихка, ледь помітна іскра довіри.

Ми сіли снідати. Всі троє. За цим важким дубовим столом, біля великого вікна, що виходило в дикий сад, де на гілках вже набухали бруньки. Єва зосереджено, витягнувши губи в трубочку, дмухала на гарячий напій, Марина мовчки жувала свіжий хліб із шинкою, а я дивився на них і раптом чітко зрозумів: ми тепер одна команда. Дивна, випадкова, зібрана з уламків різних катастроф, можливо, приречена на нову небезпеку... але ми були разом. Сім'я на одну годину. Сім'я на цей конкретний ранок.

— Смачно, — тихо сказала Марина, піднімаючи на мене очі. На її обличчі вперше за ранок не було тіні страху.

— Какао трохи підгоріло, — зізнався я, відчуваючи дивну легкість. — Я ще вчуся.

Ми обоє вперше за цей божевільний день ледь помітно всміхнулися один одному. 

Це книжковий серіал. Оновлення щодня о 19:00. Щоб не загубити книгу, додавайте її до бібліотеки. Якщо ви ще не зареєстровані на Букнет, це можна зробити в один клік. Тоді вам буде доступна можливість додати книгу до бібліотеки, поставити вподобайку і спілкуватися в коментарях з автором. Реєстрація на Букнет абсолютно безкоштовна і безпечна.