Глава 9. Марина

Я прокинулася не від лагідного сонячного променя, а від дивного, солодкуватого запаху, який лоскотав ніздрі й водночас викликав легку тривогу. Це був запах підгорілого молока. Я розплющила очі й кілька секунд просто дивилася в стелю, не одразу розуміючи, де я. Висока ліпнина в кутках, важкі штори, старий диван... І Єва. Вона все ще міцно спала, розметавши свої темні кучері по моєму плечу. Мала сопіла так самовіддано й глибоко, наче намагалася наздогнати весь той спокій, якого їй бракувало вчорашнім днем.

Я обережно, щоб не поворухнути затерплою рукою, на якій лежала голова дитини, прислухалася до звуків у будинку. На кухні щось брязкало — металеве об металеве. Тихий, ледь чутний матюк, звук залізної ложки, що шкрябала об дно каструлі. Ярослав.

Я мимоволі всміхнулася, відчуваючи, як кутики губ ледь тремтять. Успішний архітектор, людина зі світу хмарочосів та ідеальних ліній, зараз боровся з молоком на старій кухонній плиті. Це було так... по-людськи. Я відчула, як усередині мене розливається перше за довгий час тепле відчуття безпеки. Можливо, він справді хоче, щоб ми залишилися? Можливо, він бачить у нас не тягар, а людей?

Я вже збиралася обережно виплутатися з-під ковдри, щоб допомогти йому з тим нещасним какао, як раптом ранкову тишу розірвав звук, від якого моє серце просто перестало битися. Сухий хрускіт гравію під важкими колесами автомобіля.

Машина зупинилася прямо перед воротами маєтку. Спершу я заклякла, наче мене вдарило струмом. Весь затишок випарувався за секунду, залишивши по собі крижаний піт. Потім дикий, тваринний страх, який все ще жив у моїх м’язах, підкинув мене з дивана.

— Єво, маленька, тихо... — я підхопила заспану дитину на руки, притискаючи її до грудей так міцно, що вона невдоволено закректала, прокидаючись.

Я кинулася в самий куток вітальні, туди, де масивна дубова шафа утворювала глибоку нішу. Я втиснулася в холодну стіну, намагаючись стати невидимою, розчинитися в тіні. Кожна клітина мого тіла кричала: «Це він! Він знайшов нас! Він приїхав закінчити те, що почав!» Перед очима спалахнули спогади: брудна підлога вокзальної вбиральні, холодний кахель, білий халат лікаря і та жахлива порожнеча в моїх руках, коли я зрозуміла, що моєї дитини більше немає. Тепер моя черга.

Двері кухні розчахнулися так різко, що я здригнулася. Забіг Ярослав. Він був без свого дорогого піджака, у сорочці з розстебнутим коміром, із кухонним рушником через плече. Його обличчя було залите потом, але побачивши мене в кутку, він миттєво завмер.

— Марино? Що сталося?

Я не могла вимовити ні слова. Мої зуби цокотіли, вибиваючи дріб, а розширені від жаху очі були прикуті до вікна, за яким стояла загроза. Ярослав подивився на мене — зблідлу до синяви, з дитиною, яка вже почала плакати від мого заціпеніння — і його обличчя вмить змінилося. Воно стало кам’яним, холодним і рішучим. Він зрозумів усе без жодного слова. Він бачив не просто жінку — він бачив загнане звірятко, яке кожною фіброю душі чекає на смертельний удар.

На подвір’ї почувся чужий чоловічий голос:

— Пане Ярославе! Ви тут? Це нотаріус Ковальчук! Ми домовлялися з вами на сьогодні про огляд майна і передачу документів!

Ярослав повільно, зі свистом видихнув повітря через зуби. Напруга в його плечах трохи спала, але він не відвів від мене погляду.

— Марино... — він підійшов ближче, рухаючись повільно й плавно, як підходять до пораненої тварини, щоб не злякати ще більше. — Це просто нотаріус. Особистий нотаріус дядька, він місцевий. Він приїхав за паперами дядька Григорія. Все добре. Чуєте мене? Ви в безпеці.

Я здригнулася, коли його рука обережно лягла мені на плече. Від нього пахло какао, трохи димом і тією спокійною впевненістю, якої мені так бракувало.

— Він не зайде в дім, якщо ви цього не хочете, — сказав він тихіше, зазираючи мені прямо в очі, намагаючись передати частину своєї сили. — Я зараз вийду до нього. Залишайтеся тут, зачиніть ці двері зсередини, якщо вам так буде спокійніше. Я нікого не впущу через поріг. Обіцяю.

Я бачила, як він мимоволі стиснув кулак, яким тримав рушник. У цей момент він не був схожий на витонченого архітектора, який малює плани на папері. Він був схожий на солдата, який готується тримати останню лінію оборони. Я лише мовчки кивнула, нарешті змусивши свої легені зробити перший нормальний вдих.

Ярослав вийшов у коридор, і за кілька секунд я почула, як він голосно, сухо і навіть трохи різко розмовляє з кимось на вулиці біля машини. А я так і залишилася сидіти на підлозі в кутку, обіймаючи Єву, яка вже тихо схлипувала мені в шию. Я відчувала, як усе моє майбутнє, все моє життя тепер тримається на одній-єдиній людині, яку я знала лише одну добу, але яка стала моєю стіною.