Глава 8. Ярик

Ранок у маєтку зустрів мене запахом вогкої землі, старого паперу та холодного дерева. Я прокинувся на незручному кріслі в кабінеті дядька, відчуваючи кожним хребцем, що я вже не в своїй столичній квартирі з ортопедичним матрацом і панорамним видом на Дніпро. Тут небо було низьким, сірим і притиснутим до верхівок старих дерев. Перше, що я зробив — підійшов до вікна, обережно, кінчиками пальців відсунув важку штору і виглянув назовні. Подвір'я було порожнім, іржаві ворота надійно зачинені, а тиша була такою густою, що я чув власне серцебиття.

На кухні я поставив старий емальований чайник на плиту, і звук вогню, що лизав металеве дно, здався мені єдиним реальним звуком у цьому домі привидів. Я знову дістав ту саму дитячу сорочечку з тонкої бавовни, в яку баба Галя загорнула другий лист. Папір був жовтуватим, шорстким на дотик, пописаним дрібним, ледь розбірливим почерком Григорія, який нахилявся праворуч, наче літери хотіли втекти за край сторінки.

Разом із листом на дерев'яну стільницю випала невелика течка з документами: свідоцтво про народження на ім'я Єви та медична картка з печатками обласної лікарні.

 «Ярику, хлопче... Я знаю, що ти зараз злишся. Знаю, що проклинаєш мою старість, мою ексцентричність і цей занедбаний будинок. Але подивися на неї. Вона — не просто дитина. Вона — тихе світло в тому бруді, в якому ми всі борсаємося, намагаючись заробити ще один мільйон. Мати Єви була заляканою пташкою, вона прибігла до мене посеред ночі, з дитиною під курткою, благаючи сховати малу хоч на кілька днів. Вона казала, що батько дитини — людина, яка не знає слова "ні". Він впливовий, він має зв'язки всюди, і він вважає Єву своєю власністю, своєю спадковою лінією, дорогоцінним активом, а не живою душею. Я не встиг дізнатися всього, бо моя донька зникла так само швидко й непомітно, як і з’явилася, лишивши мені лише це маля і страх у спадок. Бережи її, Ярику. Не віддавай її системі, не вези в органи опіки, бо система — це він. У неї, крім тебе, в цьому світі нікого немає. Я щиро вірю, що Поля жива і вона повернеться. А до тієї пори про Єву потрібно подбати. Вона любить какао зранку і коли їй розповідають казки про архітекторів, що будують невидимі замки в хмарах. Тепер ти — її єдиний замок».

Я відклав лист, відчуваючи, як пальці мимоволі стиснули шорстке свідоцтво про народження. Я не встиг прочитати прізвище батька, як мій телефон на стільниці раптом завібрував, порушуючи тишу кухні й змусивши мене здригнутися так, наче вистрілили. На екрані висвітилося ім'я мого партнера по архітектурному бюро.

— Так, Костю, я слухаю, — я швидко вийшов у коридор, прикривши двері кухні, щоб не розбудити Марину з малою.

— Ярик, ти де пропадаєш? Замовник «Скай-Лайн» рве і мече, погрожує розірвати контракт. Треба твоє погодження щодо скляних фасадів, креслення лежать у тебе на столі. Ти коли будеш в офісі? За годину?

Я зупинився біля прочинених дверей вітальні. Марина все ще спала на дивані, обійнявши Єву. Її обличчя в ранкових сутінках, обрамлене розпатланим волоссям, здавалося зовсім дитячим і неймовірно беззахисним. Дивлячись на них, я на мить уявив, як везу їх зараз у Київ. Куди? У свою стерильну скляну квартиру на двадцятому поверсі, де навіть немає дверей між кімнатами, а кожна стіна — це вікно у світ? У світ, де кожен мій крок, кожна оплата картою і кожен проїзд під камерою фіксується в цифровій базі, до якої в «його» людей точно є доступ? Не даремно, дядько ховав малу в селищі і попереджав щодо системи.

— Я не приїду, Костю, — сказав я твердо, і сам здивувався тому, як легко ці слова злетіли з моїх губ. — У мене сімейні обставини. Дуже серйозні.

— Що? Які ще обставини? Ти ж холостяк до мозку кісток, твої єдині обставини — це дедлайн і кава! — Костя розсміявся, але я не підтримав жарту.

— Вже ні. Слухай уважно: я буду працювати дистанційно. Скидай усі креслення на пошту, я все перегляну і дам правки. Буду на зв'язку, але в місті мене не чекайте найближчий тиждень... або й два. Можливо, довше.

Я скинув виклик, не чекаючи на потік нових запитань, які б точно посипалися. Потім, не вагаючись, вимкнув звук і поклав телефон екраном донизу на комод у передпокої. Тепер моїм головним проєктом був не черговий скляний хмарочос. Моїм проєктом був цей старий будинок і дві жінки, які спали в ньому, навіть не підозрюючи, що я щойно спалив мости зі своїм колишнім, зрозумілим життям.

Я повернувся до документів Єви, перечитуючи останній рядок листа. Какао. Вона любить какао. Я поняття не мав, чи є в цьому домі бодай натяк на какао, але в цю хвилину я був готовий перерити весь погріб, розібрати кухонні полиці до останнього гвіздка, аби знайти хоч одну пачку. Бо це було те єдине, що я міг зробити для цієї дитини просто зараз. Побудувати їй замок із запаху шоколаду.