Глава 6. Ярик

Я ніколи не думав, що чищення картоплі може бути формою медитації. Або витончених тортур. Дивлячись на свої руки, які зазвичай тримали лише дорогі ручки, сенсорні екрани та кермо «Ауді», я криво всміхнувся. Тепер вони були в крохмалі, соку цибулі та дрібних порізах. На кухні панував легкий хаос: пара від каструлі осідала на старій кахлі, а запах смаженої шинки змішувався з ароматом сушених трав, що пучками звисали зі стелі.

Вечеря була готова саме тоді, коли у двері знову обережно постукали. Це була баба Галя. Вона принесла дві величезні, набиті вщент сумки — речі Єви.

— Ось, синку, тут усе. І іграшки, і змінка... І лист іще один від Григорія, у сорочечку дитячу загорнутий, — вона важко зітхнула, витираючи чоло краєм хустки. Від чаю відмовилася, посилаючись на тиск, і, тричі перехрестивши нас на порозі, пішла в сині квітневі сутінки.

Я накрив стіл прямо у вітальні, на низькому журнальному столику біля дивана. Мені не хотілося змушувати Марину вставати, вона виглядала занадто крихкою, наче виточена з порцеляни статуетка, яка може тріснути від надто гучного звуку. Омлет вийшов трохи занадто підсмаженим знизу, а каша — занадто густою, але в цій напівтемній кімнаті, під м’яким світлом старої настільної лампи, ця проста їжа здавалася розкішшю.

Єва прокинулася, потерла кулачками оченята і, побачивши тарілку, заходилася їсти з таким зосередженим апетитом, що в мене знову стислося серце. Дитина, яка пережила стільки всього за один день, просто хотіла тепла і хліба. Марина їла повільно, майже невагомо, тримаючи виделку так, ніби та важила кілограм.

Коли з вечерею було покінчено, а Єва, наївшись, почала бавитися старою дерев'яною конячкою, яку ми знайшли в сумках, у кімнаті оселилася та сама важка, липка тиша, що потребує щирих слів. Я підлив їй чаю, дивлячись, як пара підіймається вгору.

— Марино, — я відставив свою чашку, намагаючись підібрати слова. — Те, що сказав лікар... Про викидень. Це правда? Ви не зобов'язані сповідатися мені, але... може вам краще було б госпіталізуватися?

Вона завмерла. Її пальці міцно, до білих кісточок, стиснули краї великої фланелевої сорочки мого дядька. Вона довго дивилася у вікно, де квітнева ніч уже повністю поглинула сад, перетворюючи дерева на химерні тіні.

— Я втратила дитину не через слабке здоров'я… Через нерви. Я жила з хлопцем. Його звати Ігор, — почала вона так тихо, що я мимоволі нахилився ближче, щоб не пропустити жодного звуку. — Спершу він був ідеальним. Знаєте, як це буває в кіно? Квіти, турбота, вчасні дзвінки, обіцянки захистити від усього світу. Я сирота, Ярославе. Мені так хотілося нарешті мати когось свого... справжню сім'ю. А потім я завагітніла. І маска почала сповзати.

Вона зробила ковток чаю, її рука помітно тремтіла, обпалюючи губи окропом, але вона цього, здається, не помічала.

— Якось я повернулася додому раніше. Він був із другом, вони випивали в кабінеті. Я почула розмову через прочинені двері... — вона закрила очі, і я побачив, як здригнулися її вії. — Він хвалився. Розповідав, як «технічно» позбувся своєї попередньої жінки. Що вона була надто розумна, хотіла забрати в нього дитину. Він сказав, що вона «випадково» зникла, а він заплатив величезні гроші потрібним людям, щоб справу зам'яли ще на старті. Він сміявся, Ярославе. Сміявся з того, що вона тепер годує черв'яків, а він — герой-страждалець і вільний чоловік.

Я відчув, як у мене на потилиці зашевелилося волосся. 

— Коли він вийшов і побачив, що я все чула... — Марина здригнулася всім тілом. — Його погляд... це не був чоловік, за якого я збиралася заміж. Це був звір. Він спокійно сказав, що якщо я писну хоч слово — я піду за нею. І дитина мене не врятує. Я втекла тієї ж ночі, в чому була. Просто вхопила сумку і вибігла через чорний хід. На вокзалі, від дикого стресу і холоду... у мене почалися болі. Я втратила дитину прямо там, у брудній вбиральні під гуркіт потягів. Лікарі швидкої дивилися на мене як на вуличну дівчину, якій просто не пощастило. А я... я просто хотіла зникнути.

Я слухав її, і всередині мене закипала лють, якої я не відчував ніколи раніше. Я згадав свій комфортний офіс, свої проблеми з тендерами, каву з паперових стаканчиків... Якими ж мізерними й пустими вони були порівняно з цим реальним пеклом.

— Бабусина хата була єдиним місцем, про яке він не знав, — продовжувала вона, переводячи погляд на Єву, яка мирно штовхала конячку по килиму. — Я приїхала сюди, щоб просто зачинитися і, мабуть, вмерти від туги. А потім почула її плач за парканом. Це було наче знак...

Я підвівся, підійшов до дивана і сів на самий край поруч із нею. Вперше я дозволив собі торкнутися її руки — обережно, кінчиками пальців. Вона була крижаною, попри тепле приміщення.

— Марино, послухайте мене, — мій голос став нижчим, але в ньому з’явилася сталь. — Ви нікуди не підете в такому стані. У тій хаті порожньо і холодно, а тут... тут я, який абсолютно нічого не тямить у дітях.

Вона підвела на мене очі, в яких блищали сльози.

— Я хочу запропонувати вам угоду, — продовжив я, намагаючись звучати раціонально. — Залишайтеся тут. Будьте нянею для Єви. Їй потрібна жінка, яка знає, як її заспокоїти, а мені потрібен хтось, кому я можу довіряти в цьому будинку. Ви допоможете мені з нею, а я... я забезпечу вам безпеку. Цей маєток великий, тут вистачить місця для всіх. Ігор сюди не дотягнеться, я про це подбаю.

Марина дивилася на мене довгу хвилину. Я бачив, як у її душі борються страх і надія.

— Ви справді хочете, щоб я залишилася? — прошепотіла вона.

— Я не просто хочу. Я вас про це прошу. Заради Єви. І заради того, щоб ви нарешті змогли просто спокійно поспати, не здригаючись від кожного шурхоту.

Вона повільно кивнула, і я відчув, як у моїх грудях нарешті трохи відпустило. Ми були двома випадковими людьми в чужому домі, але зараз ми стали єдиним цілим перед загрозою, що дихала нам у спини.