Глава 5. Марина

Коли за лікарями зачинилися двері, тиша в будинку стала майже фізичною. Вона тиснула на вуха, перемішуючись із моїм власним слабким пульсом, який усе ще віддавав глухим болем у скронях. Я все ще сиділа на краю дивана, вчепившись пальцями у важкий велюр оббивки, намагаючись не дихати занадто глибоко. Здавалося, якщо я розслаблюся хоч на мить, то просто розсиплюся на дрібні скалки.

Я намагалася не думати про те, що сказав лікар. Викидень. Це слово, холодне і незворотне, розрізало мене зсередини гостріше за будь-який ніж. Я відчувала себе порожнім коконом, з якого вирвали серце, залишивши лише ниючий біль і нескінченну втому.

Ярослав, який до цього нервово міряв кроками кімнату, пішов кудись на другий поверх. Його важкі кроки відлунювали на старих дерев'яних сходах, розриваючи заціпеніння будинку. Він повернувся за кілька хвилин, тримаючи в руках чималий оберемок одягу.

— Ось, — він зупинився на відстані кроку, ніяково простягаючи мені стопку речей. Його впевненість кудись зникла, поступившись місцем незручності. — Це речі дядька Григорія. Вони старі, але чисті. Там у шафі був цілий склад фланелевих сорочок і якихось безформних штанів на шнурку. Переодягніться в сухе. Це... це важливо. Я почекаю на кухні.

Я вдячно кивнула, не в силах знайти слова. Сил на розмови, пояснення чи навіть вдячність просто не лишилося. Коли він вийшов, прикривши за собою масивні двері, я повільно, затамувавши подих від кожного руху, що відгукувався різзю внизу живота, почала переодягатися.

Я скинула свої джинси, які стали важкими від крові та бруду, і вдягла широкі м’які штани та величезну сорочку в синю клітинку. Вона пахла лавандою, сухим тютюном і старим деревом — запахом спокійного старечого життя. Сорочка була мені завеликою, рукави повністю закривали кисті, але вона була такою сухою і теплою, що я вперше за ці нескінченні дні відчула себе не зацькованою втікачкою, а просто людиною, якій нарешті дозволили зігрітися.

Я обережно лягла назад на диван, підтягнувши під себе ноги й накрившись товстим вовняним пледом. Єва, яка до цього втомлено сиділа поруч, спостерігаючи за мною великими серйозними очима, миттєво підповзла ближче. Вона засунула маленький, гарячий кулачок мені під лікоть і, втомлено сопучи, заплющила очі. Минуло лише кілька хвилин, і її дихання стало рівним, глибоким та заспокійливим. Вона заснула, довірливо притиснувшись до мене, ніби я була її єдиною опорою в цьому світі.

Це було дивне, майже нереальне відчуття. Моє тіло ще пам’ятало кожну секунду болю втрати, порожнеча в животі нагадувала про себе тупим пульсом, але ця маленька істота поруч, її беззахисна довіра і дитяче тепло... вони діяли як анестезія. Мені стало так дивно спокійно, що я ледь не провалилася в глибокий сон сама, якби не звуки, що долинали з кухні.

Ярослав явно не звик до ролі господаря чи кухаря. Було чути, як гупають важкі дверцята старого холодильника, як щось металеве дзвенить об підлогу, а потім лунає стримане прокляття.

— Марино! — раптом почувся його приглушений, дещо розгублений голос. — Тут у погребі... тут пів світу можна нагодувати! Дядько наче до облоги готувався. Тут є якісь закрутки, сир, навіть домашня шинка в папері. А картоплю... — він замовк на мить. — Її треба чистити перед тим, як варити, чи можна так, зі шкіркою?

Я мимоволі всміхнулася. Вперше за довгий час це не була гримаса болю.

— Краще почистити, Ярославе, — тихо відгукнулася я, сподіваючись, що він все ж мене почує.

Він з’явився в дверях кухні з ножем у руках, виглядаючи неймовірно безглуздо і водночас зворушливо у своєму дорогому офісному піджаку зі засуканими рукавами. Кілька крапель води блищали на його лобі.

— Почистити. Логічно, — він кивнув сам собі, але не поспішав повертатися до каструль. — А яйця? Якщо я зроблю омлет, Єві можна? Чи дітям треба щось особливе? Я знайшов тут ще пачку вівсянки, але вона виглядає так, ніби пам’ятає ще перебудову...

— Омлет — це чудово. Тільки не пересоліть, — я спостерігала за ним крізь напівзаплющені повіки, і мій первісний страх перед цим різким, холодним чоловіком почав танути, як березневий сніг під сонцем.

Він зникав на кухні й знову повертався кожні п’ять хвилин, ніби йому потрібне було підтвердження, що я все ще тут, що я не зникла.

— А де тут олія може бути? Вона має бути в пляшці чи в банці?

— А скільки води на кашу треба? Один до двох чи як у будівництві — на око?

— А ви... ви справді їстимете омлет? Може, вам знайти щось легше? Може, бульйон?

Його турбота була незграбною, переляканою, але дивовижно щирою. Ярослав намагався контролювати ситуацію, яка повністю вийшла з-під його архітектурних розрахунків. А я лежала в цьому величезному, повному тіней будинку, в чужому одязі, з чужою дитиною під боком, і вперше за довгі місяці не хотіла нікуди бігти.

Я відчувала, що ці старі товсті стіни з цегли — це не пастка, а справжній захист. Місце, куди не дотягнуться довгі руки мого минулого.

— Дякую, Ярославе, — прошепотіла я, коли він вкотре обережно зазирнув у кімнату, щоб запитати про серветки. Його обличчя було трохи почервонілим від кухонного жару.

— За що? За те, що не дав вам померти з голоду у власному домі? Чи за те, що я намагаюся не спалити кухню? — він хмикнув, але в його погляді, який він кинув на нас із Євою, вже не було тієї льодової криги та підозри. — Просто лежіть. Вечеря буде... колись. Якщо я знайду, як вмикається ця дивна плита.

Єва уві сні міцніше обхопила мою руку своїми маленькими пальчиками, і я відчула, як по щоці котиться гаряча сльоза. Одна-єдина. Не від фізичного болю, а від того дивного, крихкого, майже неможливого спокою, який ми троє знайшли в цьому покинутому маєтку посеред весни.