Глава 4. Ярик

Це був повний хаос. Я, людина, яка звикла керувати будівництвом хмарочосів, стояв посеред вітальні з виглядом побитої собаки. У моєму світі все завжди підпорядковувалося логіці та графікам, але зараз логіка померла разом із моїм дядьком. Швидка затримувалася — диспетчер щось бурмотів про розмиті весняні дороги, а Марина блідла на очах. Кожна хвилина очікування здавалася мені вічністю, за яку я встигав зненавидіти себе, цей маєток і цей клятий день.

— Тримайтеся, Марино, чуєте? Тільки не вимикайтеся, — я гарячково згадував уроки ОБЖ, намагаючись не видати тремтіння у власному голосі.

Знайшов на кухні якийсь трав’яний збір, схожий на кропиву, заварив його окропом, обпікаючи пальці й не звертаючи на це уваги. Паралельно витягнув із морозилки старий пакет замороженого гороху — єдине, що там було, окрім льоду. Загорнув його у чистий кухонний рушник і обережно, намагаючись навіть не дихати, приклав до її живота.

— Холодне має звузити судини... здається, — пробурмотів я, почуваючись повним ідіотом. Мої знання з архітектури ніяк не допомагали врятувати людину.

Єва не відходила від неї ні на крок. Мала залізла на диван і притиснулася до боку Марини, наче шукала в ній захисту від усього світу. А Марина... попри те, що її обличчя зводило від болю, а губи посиніли, вона повільно, майже механічно, гладила дитину по кучерях. Її пальці тремтіли, очі були заплющені, але в цьому русі було стільки ніжності, що в мене защеміло в грудях. Це була якась первісна, тиха материнська сила, що заповнювала порожню кімнату маєтку.

Нарешті, коли сонце почало сідати за ліс, фарбуючи небо в колір розлитого вина, на подвір’ї замигтіли сині вогні.

— Я заберу малу, — я потягнувся до Єви, намагаючись бути якомога лагіднішим.

Як тільки я відірвав її від Марини, будинок здригнувся від нового нападу плачу. Дитина виривалася, тягнула ручки назад до дивана, ніби я забирав у неї останній якір. Я почав незграбно підкидати її, показувати на ліхтарики медиків, шепотіти якусь дурню про «дядьків-рятувальників». Здавалося, я зараз сам розплачуся разом із нею від безсилля.

Лікар, сивий чоловік із втомленим поглядом і запахом дешевої кави, оглянув Марину, поки медсестра мовчки ставила крапельницю. Кімната наповнилася різким запахом ліків та спирту. Коли вони закінчили, лікар підійшов до мене, витираючи руки серветкою.

— Слухайте, татусю, ви б краще за дружиною доглядали, — суворо сказав він, кивнувши на дитину, яка нарешті затихла в мене на руках. — Їй зараз потрібен повний спокій. Жодного стресу.

— Вона не моя... — я хотів було заперечити, що Марина мені не дружина і я бачу її першу годину в житті, але погляд лікаря був таким виснаженим, а ситуація такою ірреальною, що слова застрягли в горлі. Я просто кивнув, ковтаючи заперечення. — Що з нею? Чому така кровотеча?

Лікар здивовано підняв брову, поправивши окуляри:

— Ви що, не знали? У неї був викидень буквально пару днів тому. Організм виснажений до краю. Їй категорично не можна піднімати важке, ніякої фізичної активності. А вона, кажете, через паркани стрибає? Ви з глузду з’їхали?

Я відчув, як холоне потилиця. Викидень. Пару днів тому. Вона пережила смерть власної дитини, а я ще накричав на неї в саду, звинувачуючи в шантажі... Почуття сорому обпекло мене сильніше за окроп на кухні.

Лікарі спинили кров, дали купу рекомендацій та рецептів. Марина навідріз відмовилася їхати в стаціонар — сказала, що «вдома краще», хоча я знав, що її «дім» — це руїна за стіною. Коли машина швидкої нарешті поїхала, залишивши по собі тишу, я з Євою, яка вже тихо схлипувала від втоми, зайшов у вітальню.

Марина сиділа на краю дивана, вчепившись пальцями у велюрову оббивку. Вона намагалася встати, хитаючись від слабкості, її погляд блукав по кімнаті, не знаходячи опори.

— Ви куди це зібралися? — я майже крикнув від несподіванки, переляканий її рішучістю.

— До себе... — вона важко дихала, кожне слово давалося їй із зусиллям. — У бабусину хату. Я не хочу вам заважати. У вас і так... проблеми. Лист цей... і дитина. Я зайва.

Я подивився на її бліде обличчя, на тремтячі руки, на закривавлені джинси, які вона сором’язливо прикрила старим пледом дядька. Відпустити її зараз? В ту холодну, порожню хату без води й опалення? Де вона навіть чайник не підніме, не впавши?

— Нікуди ви не підете, — відрізав я тоном, який зазвичай припиняв будь-які суперечки на будівництві. — Ви залишаєтеся тут. Я маю бачити, що з вами все гаразд. Це не обговорюється.

Вона хотіла щось заперечити, відкрила рот, але я перебив її раніше, ніж вона встигла вимовити хоч звук:

— Будь ласка. Мені... мені потрібна ваша допомога. Єва до вас звикла. Я поняття не маю, що з нею робити. Полежте з нею, вона біля вас спокійна. Це наказ, якщо хочете. Просто будьте поруч, лежіть, відпочивайте і керуйте мною. Обіцяю бути слухняним.

Марина подивилася на мене довгим, вивчаючим поглядом, потім на малу, яка вже знову тягнулася до неї. Я бачив, як вона зважує «за» і «проти». Я бачу тут хату через вікно авто, коли проїжджав повз. Не схоже, що б там хтось жив, окрім диких звірів. Значить, вона тут теж нещодавно. А ще це значить, що там, куди вона зібралася, немає ні їжі, ні тепла, ні сил навіть просто заварити чаю.

— Добре, — нарешті прошепотіла вона, безсило опускаючись назад на подушки. — Я лишуся. Тільки... — вона зніяковіла і опустила очі, а її голос став зовсім тонким. — Мені здається, я востаннє їла вчора в обід. Пиріжок на станції. Більше нічого не було.

Я завмер. Вчора в обід. Один клятий пиріжок. Вона була голодна, знесилена, після трагедії — і все одно кинулася рятувати чужу дитину.

— Боже, — я схопився за голову, відчуваючи себе повним нікчемою в своєму дорогому пальті. — Я зараз щось приготую. Хоча ні, я замовлю доставку... Чорт, сюди ж ніхто не возить. Марино, ви просто лежіть. Не рухайтеся. Я зараз щось придумаю. Обіцяю.

Я пішов на кухню, відчуваючи, як мій ідеально спроєктований світ остаточно перетворюється на руїни. Але вперше в житті мені було байдуже на архітектуру. У моїй вітальні була жінка, яка вижила в пеклі, і дитина, яка потребувала захисту. І я мав стати для них обох хоча б надійним дахом.