Глава 3. Марина

Біль прийшов не одразу. Спершу це була лише важкість, наче всередині мене розлився гарячий свинець. Я хотіла залишитися. Хотіла ще хоч хвилину відчувати тепло цієї дитини, яка так відчайдушно вчепилася в мою шию. Але коли я простягнула Єву цьому розгубленому чоловікові, світ перед очима хитнувся.

— Мені треба... — я не договорила.

Кожен крок до хвіртки відгукувався гострим лезом у нижній частині живота. Я відчула, як джинси стають вологими й важкими. Тільки не зараз. Будь ласка, тільки не на очах у нього. Але ноги стали ватяними.

— Гей! У вас кров! — голос Ярослава пролунав десь здалеку, наче крізь шар води.

Він не дав мені впасти. Його сильні руки підхопили мене під пахви. Однією рукою він притискав до себе плакучу Єву, іншою — майже тягнув мене до будинку. Я чула його переривчасте дихання, відчував запах дорогого парфуму та шкіри, який зовсім не в’язався з цим старим занедбаним садом.

Він заніс мене у вітальню, де пахло пилом, сухими травами та пусткою. Обережно опустив на широкий велюровий диван. Потім поклав поруч Єву, яка вже заходилася від крику, не розуміючи, що відбувається.

— Я викликаю швидку, — кинув він, вихоплюючи телефон. Його пальці помітно тремтіли. — Алло! Село Калинівка, маєток Григорія Петровича... Жінка стікає кров'ю! Швидше!

Він відкинув телефон і опустився біля дивана на коліна. Його дорогий піджак уже був у плямах, але він, здавалося, цього не помічав.

— Що сталося? Де болить? Вас хтось поранив? — він дивився на мене з таким щирим жахом, що мені стало ніяково.

— Живіт... — прошепотіла я, заплющуючи очі. — Певно... певно, це через те, що я перелізла через паркан. Невдало стрибнула.

Я не могла сказати йому правду. Не могла сказати, що два дні тому моє життя розлетілося на друзки, і що зараз мій організм просто завершує те, що почав той «монстр» у місті.

— Чорт... — процідив Ярослав. — Якого біса ви взагалі туди лізли?

— Так до дитини ж…

Він хотів відповісти, але двері будинку раптом розчахнулися. На порозі стояла стара жінка в теплій хустці — баба Галя, сусідка, яку я пам'ятала ще дитиною. Вона ледь дихала, тримаючись за серце.

— Ой, лишенько! — заголосила вона, побачивши нас. — Євонько, зіронько! Я ж тільки на хвилину відвернулася, молоко закипіло, а вона... вона втекла через дірку в живоплоті!

Вона кинулася до дитини, але Єва лише сильніше притиснулася до мого боку, ховаючи обличчя в моїй куртці. Баба Галя перевела погляд на Ярослава.

— Ви Ярослав? Слава Богу, приїхали... Григорій Петрович, царство йому небесне, до останнього на телефон дивився. Казав: «Не бере Ярик слухавку, не бере...». Лишив мені малу, просив глядіти, поки ви не з'явитеся.

— Зачекайте, — Ярослав підвівся, його обличчя стало кам'яним. — Ви хочете сказати, що ця дитина жила у вас весь цей тиждень?

— У мене, синку, у мене... Але я ж стара, в мене тиск під триста, я ледь за козою ходжу, а тут дитина трирічна! — вона витерла очі краєм хустки. — Я ввечері принесу її речі, там і вузлик від Григорія, і іграшки... Але я більше не можу. Обіцяла доглянути до вашого приїзду — і все. Сил моїх нема.

— Ви не можете просто так піти! — вигукнув Ярослав, і в його голосі почулася справжня паніка. — Подивіться на неї! — він вказав на мене. — Вона поранена! У мене на руках дитина, яку я бачу вперше в житті! Побудьте хоч день!

— Не можу, синочку... Ноги не тримають, — баба Галя похитала головою і, не чекаючи відповіді, почовгала до виходу. — Речі принесу, а далі вже самі... самі...

Двері зачинилися. У великій кімнаті запала тиша, яку порушувало лише важке дихання Єви, що помалу заспокоювалася біля мого плеча.

Ярослав стояв посеред кімнати, дивлячись на зачинені двері. Він виглядав як капітан корабля, який щойно дізнався, що на борту немає жодної рятувальної шлюпки, а в трюмі — величезна пробоїна.

— Це не може бути правдою, — тихо сказав він, звертаючись до порожнечі. — Це просто якийсь поганий сон.

Він обернувся до мене. Наші погляди зустрілися. Я бачила в його очах відчай, а він у моїх — смертельну втому.

— Швидка приїде мінімум за годину, — сказав він, намагаючись опанувати себе. — Дороги розмило весною. Як вас звати?

— Марина, — відповіла я, відчуваючи, як біль знову накочує хвилею.

— Марина... — він повторив моє ім'я, ніби пробуючи його на смак. — Схоже, Марино, ми з вами влипли в історію, яку жоден архітектор не зможе спроєктувати.