Глава 2. Ярик

— Костю, я не жартую, скасуй зустріч із забудовником. Так, на всі три дні, — я затиснув телефон між плечем та вухом, паралельно намагаючись запхати ноутбук у шкіряний портфель. — Який ще «відпочинок»? Мій дядько Григорій помер. Нотаріус подзвонив годину тому.

Я зупинився посеред свого стерильно-білого офісу, дивлячись на панорамне вікно. Київ гудів десь внизу, а в мене в голові гуло від почуття провини.

— Ми не спілкувалися років шість, — сухо продовжив я, ігноруючи співчутливий тон друга. — Він дзвонив минулого четверга. Тричі. А я... я був на презентації проєкту «Скай-Лайн». Костю, він помирав, а я розповідав інвесторам про переваги панорамного скління.

Я коротко кивнув охоронцю, виходячи на підземну парковку. Сівши у свій кросовер, я на мить заплющив очі. Дядько завжди казав, що я занадто схожий на бетон — такий же твердий і холодний. Тепер мені доведеться їхати в його старий маєток, щоб розібрати завали його ексцентричного життя. Нотаріус щось бубнів про «унікальну спадщину», але я був упевнений — там просто купа антикваріату та боргів.

Дорога зайняла понад три години. Весна тут, за містом, була іншою — агресивною, сирою, з запахом вологої кори та перших квітів. Коли я зупинився перед іржавими воротами маєтку, сонце вже перевалило за зеніт, заливаючи двір яскравим, майже неприродним світлом.

Я вийшов з машини, знову притискаючи телефон до вуха.

— Слухай, мені байдуже! Я приїхав оглянути будинок, бо в Заповіті дядько вказав таку умову. Може й антикваріат, не зн…

Слова застрягли в горлі. На веранді будинку, біля великої альтанки, стояла жінка. Розпатлане волосся, бліде, майже прозоре обличчя і... дитина. Маленька дівчинка у брудній курточці обіймала її за шию.

Моя перша реакція була передбачуваною — лють. У наш час кожен намагається відхопити шматок чужого пирога, і ця жінка з немовлям виглядала як ідеальна шантажистка.

Але коли я взяв до рук листа... світ навколо хитнувся.

«Ярику, якщо ти читаєш це, значить, я вже не зміг її вберегти. Це Єва. Твоя племінниця. Її мати — моя донька, Поліна — зникла. Батько дитини... він не людина, Ярику. Він жорстоко побив Полю і погрожував дитині. Не віддавай її поліції, там у нього скрізь свої люди. Не зрікайся крові. Стань їй батьком, якого в неї ніколи не було. Пробач, що вішаю це на тебе, але ти — останній, кому я вірю...»

Папір у пальцях став важким, наче свинцева плита. Яка донька? Яка кров? Я дивився на малу дівчинку, яка щойно назвала мене «тато», і відчував, як під ногами розверзається прірва. Я — архітектор, який планує хмарочоси, а не життя трирічних дітей.

— О боже... — я відчув, як підкосилися коліна. — Це що, жарт? Григорію Петрович, ти здурів?

Дівчинка, яка до цього мовчала, раптом зробила крок до мене.

— Тато? — її голос був тоненьким, як ниточка.

У мене всередині все перевернулося. Паніка — холодна, липка, неконтрольована — накрила з головою. Я ніколи не тримав на руках нічого крихкішого за келих віскі.

— Ні, ні, ні... Мала, я не... — я безпорадно подивився на жінку. — Ви знаєте, як це... ну, що з нею робити? Вона ж зовсім крихітна.

Жінка не відповіла. Вона простягнула мені малу, і я інстинктивно взяв Єву на руки. Вона була теплою і важкою, а її серце калатало десь біля моєї шиї.

— Будь ласка, — я подивився на незнайомку. Моя гордість кудись зникла. — Не йдіть. Я гадки не маю, як поводитися з дітьми. Почекайте хоч пів години, поки я прийду до тями.

Вона подивилася на мене дивним, затуманеним поглядом. Її обличчя стало попільним.

— Я... мені треба йти, — голос її був ледь чутним. — Я просто сусідка. Я не можу.

Вона розвернулася, намагаючись йти до хвіртки. Кроки були нерівними, вона наче волочила ноги.

— Гей! Ви хоча б ім’я своє скажіть! — крикнув я, відчуваючи, як Єва починає пхикати в мене на плечі.

Жінка не озирнулася. Вона вхопилася за стовп, і в цей момент я помітив це. На її світлих джинсах, просто на очах, розповзалася темна, волога пляма. Вона стікала до кросівок, залишаючи на молодій траві яскраві червоні краплі.

— Ви поранені! — я зробив крок за нею, забувши, що тримаю дитину. — Гей! У вас кров!

Вона заточилася, її пальці безсило ковзнули по дереву.

— Все добре... — проковтнула вона слова, але її коліна підігнулися.

Я встиг підхопити її ліктем однієї руки, поки іншою притискав до себе Єву. Від неї пахло страхом і чимось металевим. Крові ставало занадто багато.

— І скільки сюди буде їхати швидка? — пробурмотів я, дивлячись на закривавлену траву. — Дівчино, тримайтеся за мене. Чуєте? Не здумайте мені тут померти!

Я зрозумів, що мій план «швидко оглянути будинок» щойно згорів дотла. У мене на руках була чужа дитина і закривавлена незнайомка.