Глава 1. Марина

— Катю, я боюся... Якби я не втекла, він зробив би зі мною те, що з нею, — я притискала телефон до вуха так сильно, що пластик впивався в щоку. Голос тремтів, зриваючись на хрип. — Ти не розумієш. Він не просто злий. Він хворий. Я чула його розмову... Він купив свою свободу після того, що зробив з тією дівчиною. Він сміявся, Катю! Сміявся, що вона померла, а він «чистий». А потім він подивився на мене... і я зрозуміла: наступною буду я.

Я здригнулася від гучного гудка потяга десь вдалині. Навколо — лише темний перон маленької станції, яку я обрала навмання.

— Дитина... Катю, дитини більше немає. Лікарі кажуть — стрес. А я думаю, вона просто не захотіла народжуватися в його світ. Все, я кидаю слухавку. Витягаю сім-карту. Не шукай мене. Якщо він прийде до тебе — кажи, що я померла. Для нього я справді маю померти.

Я роз'єднала дзвінок і тремтячими пальцями виштовхнула пластиковий чіп у щілину між дошками перону. Все. Тепер мене не існує для навігаторів, баз даних і для нього.

До будинку бабусі я йшла через ліс, підсвічуючи шлях ліхтариком на залишках заряду телефону. Я не була тут років п’ятнадцять. Стара хата на околиці села зустріла мене забитими вікнами та запахом вологої землі. Це було єдине місце, про яке він не знав. Мій останній окоп.

Я ледь провернула ключ у заіржавілому замку. Холод всередині був таким самим, як і надворі, але тут хоча б не було його. Я впала на старий диван, навіть не знімаючи куртки. Сил не було навіть на те, щоб плакати. Пустка в животі відгукувалася тупим болем, нагадуючи про те, що я тепер зовсім одна у світі. Сирота без майбутнього.

Ніч у бабусиній хаті була схожа на лихоманку. Я спала не роздягаючись, згорнувшись калачиком на старому дивані, а кожен скрип підлоги здавався мені його кроками. Але настав ранок. Крізь брудне скло пробилося сліпуче квітневе сонце, безжально висвічуючи товстий шар пилу та пустку мого нового життя.

Я вийшла на поріг, вдихаючи сире, холодне повітря весни. Будинок стояв на самому краї села, затиснутий між лісом і кам'яним парканом сусіднього маєтку. Там, за високою огорожею, панувала тиша, лише стара яблуня з мого боку переплітала свої квітучі гілки з їхньою цеглою.

Раптом тишу розірвав крик.

Я здригнулася, серце миттєво злетіло до горла. Але це був не чоловічий голос. Це був розпачливий, тонкий дитячий плач, що долинав із сусідського саду.

Я підійшла до паркану. Плач не вщухав — він ставав захлинальним, сповненим справжнього жаху.

— Гей! Є хтось дома? — гукнула я, але відповіддю мені була тиша і цей нестерпний звук.

Забувши про обережність, я схопилася за нижні гілки яблуні. Ноги ковзали, кора дряпала долоні, але я вже була нагорі. Перевалившись через край паркану, я побачила дівчинку. Маленька, років трьох, у брудній рожевій куртці, вона сиділа на землі посеред розквітлих нарцисів і здригалася від ридань.

— Маленька! Ти як тут? — я зістрибнула вниз, не звертаючи уваги на біль у щиколотці та низу живота. Напевно, після викидня, який стався тільки два дні тому, такі спортивні навантаження мені були протипоказані, але зараз я не могла і не хотіла думати про себе.

Дівчинка підвела на мене очі, повні сліз, і на мить завмерла. А потім, ніби впізнавши щось у моєму обличчі, простягнула ручки:

— Холодно... Ма-а-ма...

Я підхопила її, відчуваючи, як її маленьке тіло тремтить під курткою. Вона була крижана. Скільки вона тут пробула? Чому в цьому величезному будинку нікого немає?

Я підійшла до дверей будинку, але вони виявилися замкненими. Лише лист прикріплений до ручки, що вже припав порохом, тріпотів на вітрі. Дивно. Навіть дуже. Де ж тут взялася дитина?

У цей момент важкі залізні ворота маєтку почали повільно відкочуватися. Чорний позашляховик заїхав у двір, підминаючи колесами гравій. Я заціпеніла, притиснувши дитину до грудей. Перша думка — він. Ігор знайшов мене. Страх паралізував легені, я не могла навіть поворухнутися.

З машини вийшов чоловік. Високий, у дорогому темно-синьому пальті, з різкими, але правильними рисами обличчя. Він роздратовано грюкнув дверцятами й щось вигукнув у телефон:

— Слухай, мені байдуже! Я приїхав оглянути будинок, бо в Заповіті дядько вказав таку умову. Може й антикваріат, не зн…

Він замовк на півслові, побачивши мене посеред свого саду з дитиною на руках.

— Ви хто така? — його голос пролунав як постріл. — Звідки ви тут взялися?

Він зробив швидкий крок у мій бік, мружачись від яскравого весняного сонця. Його погляд був холодним і підозрілим. Це був не Ігор. Але це був господар — розлючений і явно не налаштований на гостей.

— Вона плакала! — вигукнула я, відступаючи на крок. — Я сусідка, я почула її через паркан. Вона була зовсім одна!

Чоловік зупинився, переводячи погляд з моїх збитих у кров пальців на дитину.

— Який паркан? Ви що, перелізли через стіну? — він роздратовано потер перенісся. — Слухайте, дівчино, це дуже поганий початок. Якщо ви вирішили таким чином підкинути мені свою дитину, то ви помилилися адресою. Дядько помер, я тут вперше за десять років. Забирайте малу і йдіть геть, поки я не викликав поліцію за незаконне вторгнення.

Дівчинка на моїх руках раптом завовтузилася і, дивлячись на нього, тихо промовила:

— Тато?

Чоловік здригнувся, ніби його вдарило струмом. Його очі на мить розширилися, а потім він помітив білий конверт, що був прикріплений до ручки дверей маєтку.

— Що це? — він підійшов і ривком підняв лист.

Я стояла поруч, важко дихаючи. Сонце світило занадто яскраво, голова паморочилася. Я думала лише про одне: якщо ця дитина не його, тоді чия?

— Читайте, — прошепотіла я. — Здається, ваш дядько залишив вам дещо цінніше за антикваріат.