19

Прокинувшись уранці, помічаю Дінара, який схилився над дорожньою сумкою, уже одягнений. Тру повіки й зосереджую погляд на чоловікові. Дінар акуратно складає в сумку свої сорочки та штани, а я спросоння зовсім нічого не розумію.

— Доброго ранку, — звертаюся до Дінара, і він повертає голову в мій бік.

— Доброго, — відповідає якось неохоче, чи мені так здається?

Підводжуся з ліжка і повільною ходою наближаюся до чоловіка. Зупинившись у нього за спиною, просовую руки під пахвами й притискаюся щокою до місця між лопатками.

Дінар напружується. І я із завмиранням серця чекаю на його реакцію. Учора ми начебто все з'ясували, розставили всі крапки над «і» і відтепер не маємо жодних секретів одне від одного.

Скинувши мої руки, Дінар буркотить, що в нього літак за півтори години й потрібно квапитися.

Обходжу чоловіка з правого боку і стаю до нього обличчям. Дивлюся на нього, примруживши очі, ображено підтискаючи губи. Отже, не всі крапки над «і» були вчора розставлені, так?

— Ти кудись їдеш? — питаю, відчуваючи, як у грудях хвилююче стукає серце.

— Так.

— Чому про це я дізнаюся аж зараз?

Дінар неохоче відриває погляд від дорожньої сумки й переводить на мене. Дивиться з-під насуплених брів, теж чимось незадоволений.

— Не хотів учора псувати свято нашої доньки, — на останньому слові його голос трохи вібрує, і я ковтаю противний клубок, що несподівано підкотив до горла.

— Виходить, ти тільки вчора дізнався про поїздку, так?

— Так, — киває і продовжує складати свої сорочки в сумку.

Вирвавши з його рук одну із сорочок, не дивлячись, відкидаю вбік. Беру чоловіка за зап’ястя, змушуючи звернути на мене увагу.

— Дінаре, що відбувається? Ти можеш зі мною поговорити нормально, а не вдавати, що дуже зайнятий зборами? — вимагаю я.

Чоловік скошує погляд на сорочку, що лежить на підлозі. Криво усміхається.

— Ти її зім'яла, — киває на сорочку.

— Та дідько з нею, з сорочкою. Попрасую! — підходжу ближче й обіймаю чоловіка за плечі. — Скажи мені, що ти не йдеш. Скажи мені, що це не кінець?

— Альоно, — зітхає, але від себе не відштовхує.

Притискаюся до чоловіка ще щільніше, труся носом об його шию й шепочу:

— Не карай мене, Дінаре. Я ж дурненька в тебе, пам’ятаєш? Ми ж тільки-но стали однією сім’єю, — чоловік продовжує мовчати, і тоді я підіймаю очі на його обличчя й серйозно заявляю: — ти не можеш піти, інакше порушиш наш шлюбний договір!

Зітхнувши, Дінар нарешті опускає очі й зустрічається зі мною поглядом. Ніжно торкається тильною стороною долоні моєї вилиці, гладить її рухами вгору-вниз.

— Ну що за істерику ти влаштовуєш? І справді, дурненька, — криво посміхається чоловік, і від радості я готова його розцілувати. — Це лише робоче відрядження. Поки не можу сказати, навіщо саме й куди їду, але будь певна, до тебе не має жодного відношення.

— Хочеш сказати, ти не йдеш із сім’ї?

Напружено посміхнувшись, Дінар хитає головою.

— Я злий на тебе, так. Але про розлучення не може бути й мови. Не знаю, скільки мені знадобиться часу заспокоїтися. Але так буде навіть краще. Думаю, на відстані я швидше зможу відпустити ситуацію.

***

З коридору доноситься тупіт дитячих ніжок, двері розчиняються і в спальню, як ураган, вривається Юлька.

Обертаюся. А донька, наче не помічаючи моєї присутності, несеться прямо до Дінара. Султанов розкриває обійми і, підхопивши крихітку на руки, притискає до своїх грудей.

— Ти їдеш, татусю? — питає малятко.

— Доброго ранку, принцесо, — посміхається їй Дінар і на мить скошує погляд на дорожню сумку, — так.

— Чому? Це все через маму, так?

— Ні, що ти? — хитає головою. — Так треба по роботі.

— А коли ти повернешся? — продовжує Юлька.

— Поки не знаю.

Опустивши Юльку на підлогу, Дінар продовжує збирати речі, а донька йому допомагає.

Мені не по собі від цього моменту. У грудях болить, немов у неї забили гострий клинок. Я відчуваю себе зайвою в цій кімнаті, а тому повільно задкую до дверей.

— Ти куди, Альоно? — прилітає в спину.

— Піду сніданок приготую, — відповідаю, ледве стримуючи сльози.

— Мамо! — відклавши вбік сорочку, Юлька підходить до мене впритул і бере за руку. — Скажи татові, щоб він не їхав.

— Це нічого не змінить.

— Тату!

Потягнувши мене за руку, Юлька веде мене за собою, прямуючи до Дінара. Дочка стоїть між нами з чоловіком і по черзі зазирає в очі: то в мої, то в Дінара.

— Дорослі, ну чому з вами так складно? — тремтячим голосом говорить Юля. — Ну, помиріться вже, будь ласка. Заради мене.

— Юлю, ми з твоєю мамою не сварилися, — відповідає за нас двох Дінар.

— Тоді я не зрозумію, чому ти їдеш, — ображено підтискає губи малятко.

— Термінове відрядження, як виявилося.

— Мамо, а ти чому мовчиш? Чому так легко відпускаєш тата?

Ковтаю противний клубок, що підкочує до горла. 

Чому мовчу? А що сказати? У своїх гріхах я покаялася, а далі вибір за Султановим. Він же не собачка, на ланцюг його не посадити, хоча я б з величезним задоволенням прив’язала зараз Дінара до ліжка і порвала його квиток на літак.

— Маленька, — опускаю долоню на маківку Юлі й гладжу ніжними рухами вгору-вниз, — все добре, тато повернеться. Вирішить усі робочі питання й одразу додому. Ти дарма хвилюєшся.

— Ви брешете мені. Обидва! — від досади Юлька ледь не тупає ногою. — Я думала, коли розповім татові правду, то він полюбить мене ще більше. А він… не любить мене зовсім, тому що ображений на тебе, мамо!

Голосно схлипнувши, Юлька затискає долонькою рот і тікає зі спальні, залишаючи нас із Дінаром наодинці.

— Маленька! Юлю! — кричимо з чоловіком одночасно.

— Я піду в дитячу, — каже Дінар.

— Ти запізнишся на літак.

Залишивши мене без відповіді, чоловік зникає за дверима зі зворотного боку, а я сідаю на ліжко й беруся за голову руками.