17

В один зі звичайних днів ми з Дінаром ідемо до РАЦСу, щоб зареєструвати наш шлюб. Так захотіла я, і Султанов навіть не заперечив.

Рішення не влаштовувати помпезну весільну церемонію на кількасот гостей ми ухвалюємо разом. Хоч я й не боязка, але зустрічатися один на один з батьками чоловіка – боюся. А ще більше, ніж зустрічі зі свекрами, я боюся власну матір. Сама лише думка, що всі ці люди зберуться за одним величезним столом, кидає мене в тремтіння. Його родичі та мої – це ніби два абсолютно різні світи.

І якщо в двадцять років мені було байдуже на різницю в менталітетах і соціальний статус, то зараз усе змінилося. Для початку в мене з'явилася Юлька. Мабуть, донька – найвагоміший аргумент у всій цій історії. Для всіх, зокрема й для Дінара, Юлька стороння. Можливо, не сказати Султанову про доньку було справжнім безглуздям з мого боку, але зараз уже пізно розплачуватися за помилки молодості. Я не готова зруйнувати той світ, який маю зараз.

Наприкінці тижня ми з Дінаром беремо на роботі відпустку у зв’язку з реєстрацією шлюбу. У Юльки вже почалися літні канікули. А тому чоловік вивозить нас із донькою за кордон.

В аеропорту на нас чекає приватний літак. Юлька смикає мене за руку, киваючи в бік величезного білосніжного лайнера.

— Мамо, полетимо на цьому монстрі? – схвильовано запитує Юлька, і коли я кажу: «Так», донька просто пищить від захвату.

На відміну від Юльки, я не відчуваю стільки радості. Я взагалі боюся. Це мій перший політ, а тому тремчу від страху ще до того моменту, як моя нога ступить на трап.

Нас зустрічає усміхнена стюардеса. Допомагає розміститися, а потім із такою ж чемною усмішкою проводить інструктаж, як діяти в разі надзвичайних ситуацій на борту літака.

Помічаючи мою підвищену тривогу, Дінар бере мене за руку й притягує до себе.

— Усе буде добре, – заспокоює Султанов і для того, щоб я трохи відволіклася, підсовує мені планшет: – ознайомся поки що з островом, на який ми полетимо.

На найближчі пів години я випадаю з реальності, зависаючи в планшеті. Острів Некер, розташований серед Британських Віргінських островів у Карибському морі, полонить моє серце з першого погляду. Цей маленький острівець, що належить засновнику однієї бізнес-імперії, площею тридцять гектарів, є справжнім раєм на Землі.

— Тільки не кажи, що ти орендував цілий острів? – запитую я в Дінара, переглянувши відеопрезентацію.

У відповідь Дінар лише усміхається краєчком губ.

— Ні, – хитаю головою, насилу уявляючи, скільки грошей може коштувати подібний відпочинок. – Або ж, так?

— Сподіваюся, вам із Юлькою там дуже сподобається.

Від напливу емоцій злегка паморочиться в голові. Я жадібно хапаю повітря ротом і обмахуюся буклетом, що потрапив під руку.

Політ триває майже десять годин. Мені навіть вдається трохи поспати перед тим, як літак піде на посадку.

Вчепившись пальцями в шкіряну оббивку крісла й заплющивши очі, я насилу чекаю, поки літак знизить висоту. І лише коли літак щасливо сідає, боязко відкриваю очі й визираю в ілюмінатор.

Стюардеса оголошує про посадку. А я, усе ще не вірячи своїм очам, озираюся. Юлька має бадьорий вигляд, на відміну від мене. Знімає з голови величезні навушники й акуратно складає їх у свій рюкзачок. З усього видно, у неї чудовий настрій.

— Було класно, так, мамо? – підморгує Юлька.

Напевно, так. Було класно, але не мені.

— Боягузка, – каже Султанов і тягнеться рукою до мого волосся, щоб заправити за вухо неслухняний локон, що вибився із зачіски. – Я не знав, що в тебе аерофобія.

— Я й сама не знала. Це був мій перший політ.

— Перший, але не останній.

— Навряд чи я колись при здоровому глузді ще раз погоджуся на таке.

— Ти не знаєш, від чого відмовляєшся, – усміхнувшись, Дінар бере мене за руку, щоб поцілувати тильну сторону долоні. – У мене грандіозні плани на найближчий рік-два, поки в нас не народиться дитина. Я хочу показати вам із Юлею цілий світ. Тому ми будемо дуже часто подорожувати й літати літаками.

***

Якщо мене колись хтось запитає, де знаходиться рай, то я, не задумуючись, відповім, що на острові Некер. Він просто чарівний. Маленький, затишний, із шикарною віллою й басейном, гідромасажною ванною, тенісним кортом, ексклюзивним рестораном.

— Як тобі, Альона, подобається? – Дінар нечутно підходить зі спини й притягує до себе, обіймаючи за талію.

— Я відчуваю себе богинею, навіть не королевою.

Обернувшись через плече, заглядаю в чорні очі Дінара. Усміхаюся йому й ніжно цілую в щоку, але чоловік перехоплює ініціативу, проникаючи мені в рот язиком.

— Я нічого не бачила, – кричить Юлька, яка щойно пробігла повз.

Відсахнувшись від Дінара, притуляюсь до його грудей, ховаючи обличчя.

— Ти справжній чарівник, – зізнаюся чоловікові, – ми з Юлею дуже вдячні тобі за все, що ти для нас робиш.

Султанов нічого не відповідає, лише гарно усміхається й несподівано підхоплює мене на руки. Я чіпляюся за його плечі мертвою хваткою і прошу опустити мене на підлогу. Марно все. Дінар несе мене до самого номера, розташованого на другому поверсі.

Зачинивши двері ногою, повертає мене у вертикальне положення. Повільно знімає через голову бавовняну футболку й тягнеться до ременя на своїх джинсах.

Я зачаровано стежу за всіма його рухами, мружачи очі.

У грудях швидко б'ється серце, а в животі ворушать крильцями розжирілі метелики. Дивні відчуття насправді. Я ніби заново для себе відкриваю Султанова. Ні, не закохуюся, а саме пізнаю. І що більше знань про нього з'являється, то очевиднішим стає тяжіння між нами.

Дінар бере мене за руку й веде за собою, у душ. Розв'язує бретельки на моїй сукні й тканина слухняно сповзає по ногах униз, до самих щиколоток.

— Моя хороша, – гладить мою щоку, а я, прикривши очі, лину до його гарячої долоні, відчуваючи себе щасливою.

Його губи ніжно накривають мої губи й терзають у запаморочливому поцілунку. Ноги підкошуються, а тіло гостро відгукується на кожен дотик чоловіка.