14

– Юлько, прокидайся! – на моє прохання донька шепоче щось невиразне і, перевернувшись на інший бік, складає долоньки разом, підпираючи щоку. – Юль, ну, вставай…

– Нехай поспить. Невже не шкода? – за спиною лунає голос Дінара, і я підстрибую на місці, як гумовий м'ячик.

Повільно обернувшись, фокусую погляд на задоволеній султанівській усмішці, а він навіть бровою не веде.

З деякого часу без п'яти хвилин чоловік почав витворяти подібні фокуси, опиняючись поруч у найнесподіваніший момент, лякаючи мене ледь не до сивого волосся. І я щоразу собі повторюю, що він у себе вдома і може блукати де хоче, але, Господи, ну не в той самий момент, коли я сиджу вранці на горщику. Так, я сама винна, бо забула зачинити ті дурні двері на замок, але Султанов міг постукати, перш ніж упровадитися в мій ранковий моціон настільки безсовісним чином?

– Як ти це робиш? Я завжди дивуюся твоїй здатності пересуватися безшумно і вистрибувати, як чорт із табакерки, – бурмочу невдоволено.

– І тобі доброго ранку, Альоно, – безсовісно тягнеться до мого обличчя та, о боже, цілує, лоскочучи шкіру волосками своєї бороди.

– Цілувати було мене не обов'язково.

– А так теж не обов'язково? – поклавши свою “лапу” на мою талію, по-господарськи притягує до себе впритул, від чого мій шовковий халатик несподівано розстібається, а тому Дінар одразу ковзає чорними очима по моїй сорочці, варто сказати, вельми відвертій.

– Пусти, – шиплю крізь зуби та, зробивши ретельну спробу вирватися з полону сильних рук, виявляюся намертво приклеєною до м'язистого тіла.

Він дивиться на мене зверху вниз дивним поглядом примружених очей, а я, упершись долонями в його груди, перестаю чинити опір, сама не знаючи чому. І якби не Юлька, яка в потрібний момент починає ворушитися на ліжку, то точно б поцілував.

Але замість поцілунку Дінар схиляється наді мною і шепоче на вухо, як смачно я пахну.

– А я все бачу, – дзвенить голос доньки, – от і не поб'єтеся, – сміється Юля.

– Я з дівчатками не б'юся, – посміхається Дінар, – зате можу зробити ось так.

Не встигаю зрозуміти, що відбувається, як всередині Султанова прокидаються замашки якогось неандертальця і він, підхопивши мене під сідницями, закидає собі на плече. Юлька регоче до дзвону у вухах, а я злякано кричу, хапаючись руками за все, що тільки можна, і вимагаю мене відпустити, але марно.

Від султанівських віражів у мене вже паморочиться в голові. Я ніби сорокаградусних ліків прийняла, влила пару літрів в одне горло, бо таких “вертольотів” зроду не пригадаю.

– Дінаре, будь людиною. Ну, відпусти вже, а? – вимагаю вже неабияк охриплим голосом і Султанов, нарешті, опускає мене на підлогу.

– Обережно, – обхоплює за талію, коли я ось-ось готова гордо пікірувати обличчям у пухнастий килим.

– А я теж хочу! Покрути й мене, – плескає в долоні Юлька і незабаром виявляється сидіти на шиї у Дінара.

Повільно опускаюся на ліжко, хапаючись рукою за голову.

– Який дурдом, – бурмочу собі під ніс, – і ця людина – генеральний директор великого холдингу.

Але варто визнати, Юльці шалено подобається сидіти на шиї у Дінара і командувати, куди йому слід іти, а той, як слухняний раб, беззаперечно виконує накази своєї маленької пані.

Широка посмішка раптом змінюється кривою усмішкою, бо всередині мене прокидається голос совісті й починає довбати, як відбійний молоток. І я знаю, що правда – не голка в копиці сіна, рано чи пізно все стане на свої місця, але, боже мій… Як я доньці в очі подивлюся, як скажу їй, що навмисне позбавила її батька через свої принципи?

Згадавши, а навіщо, в принципі, прийшла в дитячу кімнату, зриваюся з місця і тупочу в коридор, звідки долинають голоси упереміш зі сміхом.

– Гей, друзі, – доводиться кричати, щоб ці двоє почули, – якщо ми зараз не почнемо збиратися, то запізнимося на лінійку.

Першим перестає сміятися Дінар і, опустивши Юльку на підлогу, злегка підштовхує її в спину.

– Іди, маленька. Чула, що мама сказала? – говорить Дінар, і я вловлюю в його голосі ніжність.

– Ну я не хочу, Дінаре, – хитає головою Юлька, схрещуючи на грудях руки. – Можна я з тобою вдома залишуся?

– Юлю, я все чую, – втручаюся в діалог, на що Юлька ображено підтискає губи, але потім все-таки дивиться на Дінара благальним поглядом.

– Вибач, Юль, – розводить руками Дінар, – це на роботі я бос, а вдома в нас головна – мама. Слухайся її, будь ласка.

***

На лінійку, присвячену останньому дзвонику, приїжджаємо навіть трохи раніше, ніж планували. Юлька урочисто вручає букет класному керівнику і займає місце в першому ряду, відведеному для третього “б” класу на площі перед школою. Приклавши руку до чола у формі козирка, дивиться в наш з Дінаром бік. Махаю їй рукою у відповідь і показую “клас”.

– Тобі хіба не час? – запитую у Дінара, для чого доводиться обернутися.

– Не час, – посміхається він, важливий такий у своєму діловому костюмі темно-синього кольору та білій сорочці, розстебнутій на два верхні ґудзики.

– На роботу не запізнишся чи як там кажуть, начальство не запізнюється, так?

– Затримується. Правду кажуть.

Голосно зітхаю, не знайшовши що відповісти.

Та й біс із ним! Хоче побути на лінійці в Юльки – так я ж не проти, тільки що робити із серцем, що калатає в грудях? Воно так швидко стукає, ніби хом'ячок, що застряг у колесі.

Після лінійки Юльку відводить класний керівник, щоб зробити спільну фотографію всього класу. Я непомітно дістаю мобільник і теж роблю кілька знімків на камеру смартфона, а коли Юлька зі словами: “Ура! Свобода”, мчить мені назустріч, з-за спини з'являється Дінар і вручає доньці подарунок, обгорнутий у гарний фольгований папір рожевого кольору і з великим білим бантиком нагорі.

Від подиву відкриваю рота. А Юлька горнеться до Дінара, закликаючи нахилитися, щоб маленькі рученята змогли обхопити його за шию.

– Дякую! Ти найкращий, – каже Юлька і пізніше цілує Дінара в щоку.