13

У весільному салоні панує святкова атмосфера. Приємна жінка середніх років зустрічає нас на порозі й розпливається в широченній усмішці, вітаючи нас, як важливих персон.

– Добрий день, Дінаре Шамільовичу, – цвіте та сама жінка, яка тепер мені вже не здається милою, бо стріляє очима в Султанова, наче з реактивної системи залпового вогню.

– Вітаю, Людочко, – чемно відповідає Дінар і, ніби відчуваючи мою тривогу, обіймає мене за талію, не дозволяючи відійти вбік навіть на кілька сантиметрів, – будьте такі ласкаві, допоможіть моїй майбутній дружині у виборі сукні.

Усмішка з обличчя Людочки сповзає, як слимак по стіні, повільно й бридко. Вона сканує мене з голови до ніг своїми величезними очима з нарощеними віями, затримуючи погляд на чоловічій руці, що лежить на моїй талії.

“Так, Людочко, ця велика султанівська лапа лежить на моїй талії, а не на твоїй”, – зловтішається моє альтер его.

– Так, звичайно, Дінаре Шамільовичу. Ми з дівчатами все підготували, як ви й просили, – натягнуто всміхнувшись, Людочка розвертається до нас спиною і тупотить до ряду манекенів.

– Як ви й просили, – шепочу на вухо Дінарові, коли ми ненадовго залишаємося поза полем зору Людочки. – Ти заздалегідь підготувався, так?

– Не хмурся, єдина моя, інакше в тебе ось тут, – подушечкою великого пальця проводить у мене між бровами, – з'являється негарна складка.

Важко зітхнувши, намагаюся відвернутися, щоб приховати своє невдоволення, але Дінар ловить моє підборіддя двома пальцями. Гладить його ніжними рухами, злегка натискаючи на видатну ямочку.

Він мовчить, але його очі говорять самі за себе. У них стільки вогню, нерозтраченої любові та багато чого ще. Мене кидає в тремтіння від цього млосного погляду з-під опущених вій, а потім по спині прокочується гаряча хвиля, від чого мої щоки заливаються рум'янцем.

– Іди, хороша моя, – киває кудись мені за спину. – Мені не терпиться побачити тебе в образі нареченої.

Не знаю, як у Дінара це виходить, але я ніби в гіпноз занурююся, стаю слухняною, і м'яко ступаючи, наближаюся до консультантки, яка нетерпляче чекає на мене.

– Дозволите зробити заміри? – тактовно цікавиться жінка, тримаючи в руках сантиметрову стрічку.

– Так, звісно.

Поки консультантка вимірює об'єми грудей, талії та стегон, Султанов розташовується на шкіряному дивані кольору слонової кістки. Спирається на спинку, розстібає піджак і, закинувши ногу на ногу, зосереджує погляд на мені. Зніяковіло відвертаюся, коли він грайливо підморгує.

Серце гупає в грудях із шаленою швидкістю. А в голові з'являється суцільний шум через потік думок, що ллються як весняний струмок. Всьому виною чортове дежавю, хай йому грець... Була вже в моєму житті біла сукня, і фата була, і навіть гарненька обручка з платини з розсипом дрібних діамантів теж була. Шкода, що все це було, бо саме зараз у мені немає тієї радості, як у минулому. Цей весільний салон, ці гарні сукні для нареченої – мій особистий тригер. Тікати хочеться від цього всього і якомога швидше.

– Ходімо до примірочної, Альоно, – голос консультантки відриває мене від згубних думок.

Киваю у відповідь і наступні десять хвилин ховаюся за щільною шторою в примірочній. Жінка допомагає надіти пишну спідницю, зашнурувати на спині корсет і розправити довгий шлейф.

Оцінюю свій образ у дзеркалі. Ну ні, це нікуди не годиться. У цій сукні я відчуваю себе не витонченою і ніжною Попелюшкою на балу, а тією злісною мачухою з невдоволеним виглядом.

– Ну як вам? – ввічливо поцікавившись, консультантка заглядає до примірочної. – По-моєму, дуже нічого. Мило.

– Мило? – ошелешено кліпаю очима. Вона знущається наді мною, якщо впритул не бачить перед собою величезну білу хмару, тобто, мене. – Це абсолютно нікуди не годиться.

– Чому ж? Вам дуже навіть личить.

– Ага, у цій сукні тільки грати роль у виставі в образі величезної, – розводжу руки, – потворної похмурої хмари.

– Може, краще запитаємо в Дінара Шамільовича? – іронічно посміхається. – Думка збоку завжди об'єктивніша.

– Людо, якщо ви хочете, щоб мій майбутній чоловік все-таки купив сукню у вашому весільному салоні, то слухайте, будь ласка, що говорю я. Інакше ми просто зараз підемо.

– Так, звичайно. Як скажете, – винувато опустивши погляд, консультантка озирається, дивлячись у зал.

– Чудово. Я рада, що ми так швидко знайшли спільну мову.

Відсмикнувши штору, стягую з себе цей чохол для танка, бо назвати “це” сукнею в мене язик навіть не повертається. Та в моєї мами на кухні фіранки мають естетичніший і красивіший вигляд!

Перевдягнувшись в офісну сукню, виходжу з примірочної. Дінар сидить все на тому ж дивані, тільки тепер п'є каву з маленької порцелянової чашки й гортає глянцевий журнал. Важливий такий, зайнятий, ніби на переговорах з іноземною делегацією. І я поняття не маю, навіщо йому це все? Що за безглузда мрія побачити мене в білій сукні? До чого цей цирк? Куди простіше було б, якби ми просто розписалися в будній день у звичайному одязі.

– Нічого не підійшло? – помітивши мене, відриває погляд від журналу.

– Дай мені ще трохи часу, добре?

– Звісно, Альоно, – його м'який тембр голосу, що нагадує муркотіння кота, заворожує, і я навіть перестаю злитися.

Поблукавши по салону, зупиняю свій вибір на кількох сукнях. Всі вони не пишні й мають набагато скромніший вигляд, ніж та, що мені Людочка підсунула в примірочній. Хоч і на тому “чохлі для танків” були блискучі камені, перли й ручна вишивка, мені воно страшенно не сподобалося зі зрозумілих причин. Просто не моє! І так буває, справа ж не в сукні, а в моделі.

“Моя” сукня сидить на мені як влита. Це я розумію з другої спроби, а тому прошу консультантку допомогти зі шнурівкою корсета і ще недовго кручуся навпроти дзеркала.

Коли виходжу з примірочної і наближаюся до невеликого подіуму з дзеркалом, Дінар встає з дивана і на місці завмирає як укопаний. У його очах хлюпає захват, а на губах розповзається радісна усмішка. Він ковзає по мені зосередженим поглядом, зупиняючись на зоні декольте. Так, Султанов, там є на що дивитися, не дарма на ліфі такий глибокий виріз, що підкреслює повноту грудей. Має не вульгарний, але досить спокусливий вигляд, залишаючи місце для польоту фантазії.