10

Динар особисто відвозить нас із Юлькою додому. І поки їдемо міськими проспектами та вулицями, майбутній чоловік зосереджено крутить кермо, іноді поглядаючи в дзеркало на лобовому склі, спостерігаючи за моєю донькою. Його погляд, такий теплий і навіть ніжний, ковзає по дитячому обличчю моєї дівчинки. Юлька, побачивши в дзеркалі чорні очі, махає рукою і широко посміхається, підспівуючи рядки пісні, які звучить у цей момент з автоакустики.

У салоні панує тиша, але це не напружує. Вкотре я відчуваю комфорт, а все тому, що остання розмова з Динаром розставила всі крапки над “і”. Відтепер я готова забути старі образи. Змирилася. Юлька змінила мене зсередини лише за ту єдину годину, яку ми пробули в домі Султанова. Мабуть, я зможу витерпіти шлюб із колишнім. Сили додає донька, адже їй явно сподобалося в домі батька, та й що казати, їй Динар сподобався, а це головне. Без схвалення Юльки нічого не вийшло б – це точно!

Машина звертає з головної дороги, в'їжджає в житлову зону. І чим ближче під'їжджаємо до рідної багатоповерхівки, тим швидше тріпоче моє серце. Свідомість послужливо підкидає реалістичні картинки, які лякають мене до переднепритомного стану: мама стоїть біля вікна й на власні очі спостерігає, як її донька з онучкою виходять з дорогої іномарки. Я боюся! Господи, як я боюся власної матері. Навіть не уявляю, що станеться, коли мама дізнається, за кого я зібралася заміж. Ще тоді, десять років тому, вона була категорична у своїх судженнях і всіляко намагалася зруйнувати наші з Динаром стосунки. А потім, коли я втекла майже з-під вінця, мама критикувала мене, не добираючи виразів. Це було моє особисте пекло. Ганьба, про яку мама розповіла всім нашим родичам, мовляв, Альона ледь у гарем не потрапила і це в двадцять першому столітті!

***

– Дякую, – сухо дякую Динарові, коли машина зупиняється неподалік під'їзду.

– Альоно, – Султанов накриває долонею мою руку, що лежить на коліні. – Якщо ти хочеш, то я підіймуся зараз із тобою в квартиру і поговорю з твоєю мамою.

– Не треба, – хитаю головою. – Краще це я зроблю сама.

– Ти впевнена? – у відповідь знизую плечима. – Якщо щось знадобиться, то дзвони в будь-який час. Домовились?

Киваю, все ще сподіваючись, що такий момент не настане, адже я до останнього вірю, зможу знайти правильні слова для власної матері. Вона повинна зрозуміти, інакше я навіть не уявляю…

Динар виходить з машини, щоб відкрити дверцята з пасажирської сторони і допомогти Юльці вибратися назовні. На прощання моя маленька дівчинка потискає руку Динара і в сотий раз каже “дякую” за дитячу кімнату та подарунки. Я ж не так тепло прощаюся, як донька, але Султанова це зовсім не чіпляє. Він спокійно реагує на мій холодний тон і такий же погляд, при цьому на кілька секунд його губи торкається посмішка.

– Я радий, що ти прийняла мою пропозицію. Це було правильним рішенням, Альоно. Не сумнівайся.

– Сподіваюся, я не пошкодую, – кажу з певним тремтінням у голосі, поглядаючи на знайомі вікна на п'ятому поверсі.

Непомітно Динар бере мене за руку і злегка стискає пальці, надаючи підтримку і вселяючи впевненість, що все буде добре. На більше він не наважується, та й я б не дозволила, напевно. Так і прощаємося, нагородивши один одного неоднозначними поглядами. А в під'їзді на мене накочує напад паніки, навіть Юлька помічає.

***

– Мамочко, ти не захворіла? – стривожено заглядає в очі, на що я змушена натягнуто посміхнутися.

– Ні, малятко, – гладжу маківку.

– А мені здається, захворіла. Але це незвичайна хвороба насправді. І я знаю, як вона називається.

– І як же?

– Ім'я їй “любов”. Ти закохалася, мамо, – тепер я посміхаюся досить щиро, бо почути таке від дев'ятирічної доньки досить несподівано.

– Яка ти в мене розумна і спостережлива.

– А знаєш, чому я так вирішила?

– Чому ж?

– Елементарно! Ти схудла – це раз. А два – це те, як ви з нареченим дивитеся один на одного, коли думаєте, що ніхто інший вас не бачить. І так, мамочко, ти червонієш, а це стовідсоткова ознака кохання.

– Базікало ти моє, – посміхнувшись, легко підштовхую доньку вперед, щоб ми нарешті перестали стояти посеред майданчика і підійшли до дверей нашої квартири.

Опинившись вдома, прислухаюся до звуків нетипової тиші. Крадькома, навшпиньках пробираюся в спальню мами. Вона, як і раніше, лежить на ліжку, ніби й не вставала зовсім. Очі закриті. Спить, напевно. Щоб її не будити, тихо виходжу з кімнати і щільно зачиняю за собою двері.

Влаштовуємося з Юлькою на кухні. Донька зайнята уроками, а я на повну міць пораюся біля кухонної плити: перше, друге і компот. Закінчивши з готуванням, наливаю в тарілку суп і відношу мамі.

– Мамо, я суп зварила. Поїж, будь ласка.

– Не хочу, – сухо бурмоче, на мене навіть не дивиться. – А ти де була?

Раптом її погляд спрямовується прямо на мене. Затамувавши подих, обмірковую кілька секунд, перш ніж відповісти. Та й чи варто говорити правду саме зараз, коли мама явно нездужала, інакше вона не лежала б у ліжку пів дня.

– У гостях у Нонки були, – нахабно брешу, лаючи саму себе за боягузтво. – Мамо, поїж все ж таки. Хочеш, я тебе навіть з ложечки погодую?

– Не хочу, Альоно.

Важко зітхнувши, залишаю маму в гордій самотності, впевнена, що зараз це найкраще, що я можу для неї зробити.

***

Увечері йдемо з Юлькою погуляти в улюблений парк. Катаємося на каруселях, їмо солодку вату і на закуску заходимо в 5D кінотеатр, де катаємося на крутих гірках. Задоволені та щасливі повертаємося додому. На годиннику дев'ята вечора.

Мама зустрічає нас прямо біля порога. Поки ми з донькою знімаємо взуття, вона стоїть трохи віддалік і важко дихає, підпираючи плечем стіну.

– У мене до тебе є розмова, Альоно, – каже мама. – Серйозна.

– Щось сталося?

– Сталося. Юлю спати вкладеш, тоді й приходь.

Удостоївши суворим поглядом, мама ховається за дверима своєї спальні.