8

Фешенебельний ресторан у самому центрі міста ще крутіший за той, де проходив корпоратив нашої фірми. Я, мов зачарована, воджу очима, оцінюючи: високі позолочені колони, білий мармур замість підлоги та величезні дзеркала в різьблених рамах. Таке враження, ніби я потрапила у XVIII століття — або десь поруч. Не вистачає лише живого оркестру та балу, де в розкішних сукнях кружляли б знані дворянки. Хм, можливо, вони й справді тут танцювали років так двісті тому, але стверджувати цього я точно не візьмуся.

Дінар іде поруч вальяжною ходою. Щойно ми зайшли до ресторану, він галантно подав мені руку, зігнуту в лікті, але я демонстративно відмовилася. У нас ділові переговори. Не побачення! Нехай не уявляє себе моїм кавалером. Якби не гроші, я б і близько тут не з’явилась.

Ми опиняємося в окремій кабінці для VIP-персон. Ще б пак! Я зовсім не здивована. З можливостями Султанова він міг би орендувати весь ресторан. Але він ніколи не кидався грошима — принаймні, десять років тому так було.

Офіціант наливає в келихи прозору рідину й тихо зачиняє за собою двері. У кімнаті настільки тихо, що я чую, як цокає дорогий годинник на зап’ясті Дінара.

Я розправляю тканинну серветку, щоб вона рівно лежала на колінах. Ще раз окидаю поглядом сервірування. Страви, звісно, шикарні. Не знаю, як вони називаються, але шлунок бурчить у такт серцю, що голосно б’ється в грудях.

— Розслабся, Альоно, — спокійно відкидається на спинку дивану, спостерігаючи за мною.

— Я розслаблена, Дінаре. Де договір?

— Спочатку вечеря, потім усе інше.

Проковтнувши гострі слівця, які вже просилися з вуст, я пильно дивлюсь на генерального. Навіть тут, у неформальній атмосфері, він не змінюється. Звик, щоб йому беззаперечно корилися. Але зі мною такий номер не пройде — як і десять років тому. І я все більше переконуюсь: час не змінює людей — він лише псує їх. Дінар тому доказ.

Ми вечеряємо майже в абсолютній тиші. Я, на відміну від Шамілевича, копирсаюсь виделкою в кролику з часниково-вершковим соусом і тішуся про себе. Часник. Чудово. Значить, цілуватися ми точно не будемо — принаймні, сьогодні ввечері. А потім мені хочеться вдарити себе за дурні думки, що без дозволу проникли в голову. Я взагалі не збираюся цілуватися з цією волохатою пикою! Навіть у шлюбний договір попрошу вписати цілий пункт — ніякого сексу й поцілунків!

— Раз ти вже впоралась, пропоную ознайомитися зі шлюбним договором. Я підготував проект, тож у тебе буде час запропонувати зміни, якщо щось видасться неприйнятним, — на останніх словах у його чорних очах майнула іскра, і я червонію аж до кінчиків вух.

Невже Дінар натякає на те, про що я подумала? Від збентеження я втуплююсь у нещасного кролика на тарілці.

Тремтячими пальцями тягнуся до паперів, випадково торкаюсь його гарячої руки — і мене ніби струмом б'є. Двісті двадцять!

Жадібно поглинаю рядок за рядком. Що більше читаю — то більше закипає в мені злість. Не витримую вже на першій хвилині.

— Я не житиму з тобою в одному будинку, — кажу серйозно. Дінар посміхається.

— Чоловік і дружина мають жити разом. Ти це розумієш, Альоно?

— Так, справжні чоловік і дружина — мають. А у нас фіктивний шлюб. Я заперечую.

— Відхиляється.

— Чому? Ми з Юлькою можемо приїжджати до тебе, коли буде потрібно для вистави, — малюю в повітрі лапки. — Не можемо?

Султанов хитає головою. Я ображено підтискаю нижню губу.

— Прізвище я твоє брати не буду! — кажу запально, майже схоплюючись зі стільця, ледь не скинувши тарілку.

— Відхиляється.

— Чому? Є шлюби, де жінка зберігає дівоче прізвище. Це нормально.

— Ні, Альоно. Для мене це неприйнятно. Моя дружина буде Султанова.

— Інакше твої численні родичі не зрозуміють? — підколюю, згадуючи його родину, яку важко навіть порахувати. Так і не зрозуміла тоді, скільки у нього тіток і дядьків, бабусь і дідусів.

— І вони теж. Читай далі.

— Але ми ж не домовилися щодо прізвища!

— Твоє і Юльчине прізвище буде Султанова. Питання закрите.

Мене охоплює дрібне тремтіння — в руках, у ногах. Відчуття, ніби Дінар знає, що Юлька наполовину його. Тому й поводиться так владно, безапеляційно. Хоча… Ні. Точно ні. Знав би — не чекав би дев’ять років, щоб забрати мою дівчинку.

Заспокоївшись цими думками, читаю далі.

— Щодо віри — ти знаєш мою думку, Дінар. Неприйнятно!

— Точно?

— Так!

Полазивши у внутрішній кишені піджака, він простягає мені ручку. Знову дотик. Знову двісті двадцять. Та йди ж ти...

Я жадібно ковтаю біле напівсолодке, осушуючи келих одним ковтком. Дінар спостерігає мовчки, наповнює знову — і я повторюю те ж саме.

— Ще? — запитує, киваючи на пляшку.

Йому-то що — він правильний мусульманин, не п'є. А я п’ю! Бо така вже неправильна — навіть як людина. Але Султанова це чомусь ніколи не турбувало. Можливо, вся річ у тому, що ми з ним різні. Як кажуть — плюс і мінус притягуються. От і нас так притягнуло, що вийшла Юлька — найкраща дівчинка у світі!

Рядки поплили перед очима. Я, звісно, нічого не їла, тому напівсолодке швидко вдарило в голову. Але не настільки, щоб мозок зовсім відключився.

Читаю далі. І знову обурення.

— Що це за пункт такий про аборт? — Дінар іронічно піднімає брову. Цитую: — «У випадку незапланованої вагітності дружині заборонено робити аборт. Вона зобов’язана виносити й народити здорову дитину. Натомість передбачено…»

Тьфу! Навіть читати далі гидко!

— Що не влаштовує?

— Ти знущаєшся з мене, Султанов? Яка ще незапланована вагітність? Я з тобою спати не збираюся!

— Договір укладається на три роки. Ти добре подумала, Альоно?

— Та скільки можна з твоїм: «Ти добре подумала, Альоно»? — передражнюю його. — Я тобі не якась дурепа, як… — вчасно прикушую язика, розуміючи, що вже заносить.

— Заспокойся. Я питаю те, що маю спитати. Ти не можеш передбачити, що буде за три роки.