7

Зі спокійною душею добираюся додому.
Поки піднімаюся сходами на свій поверх, безглуздо усміхаюся, згадуючи вираз обличчя Вадима. Оце я його, а? Напевно, тренер здивувався, не очікуючи, що його пошлють вже на першому ж побаченні.
І насправді я вдячна Вадиму за чесність. Та правда все одно рано чи пізно вилізла б назовні — і тоді він впав би в моїх очах нижче за газонну травичку, що росте перед під’їздом.

Квартира зустрічає тишею, а годинник показує лише десяту вечора.
Скинувши туфлі, за звичкою, відпрацьованою роками, прямую до ванної, щоб помити руки і заодно змити макіяж.
Ех… дарма я так старалася сьогодні з косметикою: і кіно, і побачення виявилися відстійними. От не ходила я туди роками — і надалі не збираюся.
Уже як МОЄ — то саме мене знайде і шмякнеться на голову, як та крижана бурулька з даху.
Головне — щоб не прибило на радощах.

Впоравшись із запланованим, прямую до кухні, звідки доноситься тихе схлипування.

— Ма, ну що знову сталося? Хуан кинув Марію? — усміхаюся. І зовсім не тому, що хочу образити. Просто мама часом буває до сліз сентиментальною — може розвести плач Ярославни, якщо серія її улюбленої «мильної опери» закінчилася не хепі-ендом.

Мама не реагує — і це здається дивним. Я тихенько підходжу до силуету, що застиг на стільці. Обіймаю ззаду, кладу підборіддя на її плече, відчуваючи, як маму трусить від схлипувань.

— Мамочко, що сталося? Це не через Хуана, правда?

— Ой, Альоно, — відмахується мама, шморгає носом у хустинку, яку вже заздалегідь приготувала. — Твій брат приходив...

Від люті зводить щелепи, а волосся на руках стає дибки. Братик — рідкісний гість у нашій оселі. І слава Богу! За тридцять хвилин спілкування з рідною матір’ю він умудряється довести її до гіпертонії своїми «гучними» висловами про життя.
А ще він — конкретний нероба. Не гребує просити грошей у скромної пенсіонерки.
І мені часом аж до сліз прикро: ми з ним рідні, одна кров і плоть, і виховували нас однаково.
От тільки з мене виросла особистість, а з нього — невдячний пес чоловічої статі.

Мама нарешті перестає плакати й коротко переповідає, як пройшла зустріч з синочком. Рівень ярості в мені зашкалює: ця наволоч, уявивши себе великим фермером, орендувала колишню турбазу і вирішила вирощувати… перепілок.
Але, як з’ясувалося, виростити йому вдалося лише борги.
Сума, яку він позичив у місцевого лихваря — просто космічна. Я таких грошей навіть на картинках не бачила, не те що в руках тримала.

— Ну й гад же він, а! — обурено тупаю ногою. І вже набираю номер «улюбленого» братика, щоб надавати йому люлей.

Мало я його в дитинстві лупцювала. Мало!
Хоча… пам’ятаю, якось зламала об його спину ніжку від табурета.
Мама тоді ще мені ременя дала — за те, що образила молодшого брата. Ха! Він менший за мене на півтора року — «дитинка».
Зате гонору в ньому на цілу родину, ще й сусідам вистачить.

— Я от що вирішила, Альоно, — наковтавшись сліз, мама робиться серйозною і безапеляційно заявляє: — Ростика треба рятувати. Йому вже таких відсотків накрутили, що до кінця життя не розрахується.

— Ти хочеш взяти кредит у банку? — істерично хихотнувши, прикриваю рот долонею, спостерігаю за маминим невдоволеним обличчям.

— Кредит у моєму віці мені вже не дадуть. Та й сума заоблачна — не варіант! Я вирішила продати нашу квартиру.

Кілька секунд кліпаю очима в ступорі, переварюючи почуте. А потім — БАМ! — ніби обухом по голові.

— Почекай… Ти серйозно, мамо? Хочеш продати нашу двійку? А жити ми де будемо? Скитатись по знімних квартирах? Ти це обміркувала?

— Обміркувала. Поки тепло, до осені поживемо на дачі у тітки Люди. А там отримаємо гроші з продажу — і купимо кімнату в гуртожитку.

Матюки злітають з язика раніше, ніж я встигаю їх затримати.

Повний абзац.

— Це несправедливо, мамо. Ти не вважаєш? Квартиру ви купили разом із татом. І, якщо на те пішло, я є співвласницею — третина квартири моя. Я не дам згоду на продаж своєї частки. Моя Юлька не житиме в гуртожитку лише тому, що її дядько-дегенерат не зміг виростити навіть яйце від перепела!

— Цей «дегенерат», як ти висловилась, твій брат. І він у біді. Якщо ми йому не допоможемо — його просто знищать. Ти це розумієш?

— Та кому він потрібен, той жалісний жебрак?!

— Альоно, — у мами здають нерви. Вона ляскає долонею по стільниці, аж цукорниця підстрибує. — У мене двоє дітей: ти й твій брат. Це як два пальці — відріж хоч один, і мені буде боляче. Я не можу інакше. Так, він дурний, невдячний — називай, як хочеш. Але ти і я — єдині, хто може йому допомогти.

— Щоб я так жила, як ти збираєшся йому допомагати!

Мої нерви рвуться, як дроти під напругою.
Мене починає трясти не на жарт, і я виходжу з кухні, ледь стримуючись, щоб не гримнути дверима.

***

Наступного ранку з болючою головою я якимось дивом воскресаю на зім’ятих простирадлах.

Усю ніч не зімкнула очей, крутилася з боку на бік. Виплакала ціле озеро сліз, аж подушка промокла наскрізь.

Звісивши ноги з ліжка, дивлюся перед собою в одну точку, а буквально поруч тихо сопе носиком Юлька. Дивлюсь на доньку — і серце стискається. Яке майбутнє я їй готую? Кімната в гуртожитку? Серйозно?.. Злість накочується душною хвилею, стискаючи горло сталевими лещатами. Кричати хочеться. Лаятись. І ще — зателефонувати «улюбленому» братику й тихенько його прибити.

Але цей варіант доводиться одразу викреслити. Бо єдине гірше за кімнату в гуртожитку — це мама з тюремним строком.

У підсвідомості, наче рятівний човен, спливає Султанов зі своїм огидним «пропозиціончиком». Спершу розум відганяє дурні думки. Та ні ж бо, ні!

Але вже за мить, зваживши всі «за» і «проти», перспектива стати фіктивною дружиною боса не здається мені такою вже шокуючою. Це ж лише тимчасово, правда? Всього якихось три роки. Ха! Та я витримаю… мабуть.