6

Як справжній джентльмен, Дінар відвозить мене додому. Зручно вмостившись на передньому пасажирському сидінні, я засинаю дорогою. Наснилося, що велика долоня торкається мого обличчя, довгі пальці ковзають по щоці вниз, ледь торкаються нижньої губи, окреслюють її контур… Усміхаюсь уві сні й ще дужче тулюся до теплої долоні — аж раптом мене ніби струмом прошибає: це не сон. Це Дінар. І ці пальці — його. І він чомусь не розбудив мене, як нормальні люди — ну там, штурхнув би за плече чи хоча б покликав на ім’я.

Розплющую очі — ляп! — кліпаю, ошелешено вдивляючись у його обличчя в небезпечній близькості від мого. В машині темно, але я чітко бачу усмішку й тремтіння куточків його губ. Мені потрібно кілька секунд, щоб отямитись і рвонути назад, ніби мене вжалили. Виходить незграбно: я занадто різко відсахнулась і не озирнулась — спиною та потилицею вдарилась об вікно. У голові гупає тупий біль, по спині біжить мурашня прохолода, але це все байдуже — він мене лапав, поки я спала, поки була беззахисна, як немовля.

— Сильно вдарилась? — у голосі Дінара проривається тривога, але я люто хитаю головою і виставляю руку вперед, коли він пробує наблизитися.

— Не чіпай мене, Султанов, — шиплю і, відлипнувши від скла, на дотик шукаю свої туфлі, які скинула ще при посадці.

— Ти так солодко спала, — хижо усміхається, наче задоволений хижак.

— Тому ти вирішив мене мацати?

Він тихо сміється низьким, грудним сміхом, а мені не до сміху — бо хто знає, що ще робив цей самовпевнений альфа, поки я "солодко" спала? Можливо, п’ялився на мої груди. А може, не лише п’ялився…

— Дякую за все, — швидко кажу, тягнусь до ручки дверцят, — і бувай.

Тікаю, не чекаючи відповіді. Лечу до під’їзду, провожу ключем по електронному замку, і мало не збиваю з ніг бабцю з пуделем на руках.

Вдома крадуся на пальчиках до нашої з Юлькою кімнати.

— Альоно, — мамин голос із кухні.

Та блін… Серйозно?

Заглядаю на кухню. Мама стоїть біля вікна, спиною до мене. Не озираючись, махає рукою.

— Це хто?

По спині повзе знайомий холодок. І байдуже, що мені вже тридцять. Мама є мама.

— Де? — прикидаюся дурненькою — не щоб маму обдурити (ха! не смішіть), а щоб виграти кілька секунд і обернути ситуацію так, як мені зручно.

— Альоно, — суворо, — дурочку з себе не будуй. Хто тебе привіз і чому так пізно? Ти ж казала — повернешся, як Попелюшка, до півночі. Ти час бачила?

— Ма…

— Альоно! Третя ночі!

Ляскаю себе долонею по лобі. Все через це кляте плаття: поки я з Султановим словесно билася в номері, поки сушили ту ганчірку, поки він віз мене додому… Ну от як тепер викручуватись?

— Я була з чоловіком, — чесно зізнаюся, але подумки присягаюсь не називати ім’я Дінара, навіть пошепки.

Мама повільно повертається. Льодовим поглядом прибиває мене до кахельної плитки, і мені щиро хочеться бути прибитою, бо вона іде просто на мене. Зажмурююсь. Щільно-щільно. В голові виринає спогад, як мама влупила мені по п’ятій точці шлангом від бабчиної старенької пральної машини, коли я — ще тоді, в ті «динарівські» часи — приперлась під ранок.

Нервово ковтаю. Розплющую очі — мама вже поруч. Я бачу опущені кутики губ. Вона зла.

— І хто ж він такий?

— Ти його не знаєш.

— Бо ти мене з ним не познайомила.

— Бо ще рано. Нема з чим знайомити, — розводжу руками.

— Нема з чим, — фиркає мама, — але спати вже є з ким!

— Ми не спимо, — кажу я, на що мама піднімає брову — отаку, вищипану зі злістю.

— Ну так. Не спите, бо по ночах читаєте книжки.

Збираю рештки сміливості, вдих носом, видих ротом. Я ж доросла жінка, зрештою. І мама — хай і завжди залишатиметься мамою — має зрозуміти, що в мене є особисте життя, яке не обмежується Юлькою і нею. Ну хоча б для клятої фізіології мені час від часу потрібен чоловік.

— Мамочко, ну прости, будь ласка, — беру її за руку й внутрішньо лаю себе за малодушність. — Я хотіла подзвонити, попередити, що затримаюсь… але так вийшло…

— Ладно, йди вже, непутяша, — махає рукою в бік коридору. — І змий із себе той чоловічий одеколон — провонялась наскрізь!

***

Сонячні промені вриваються через розчинене вікно, заливаючи спальню золотавим світлом.

— Мамо, я хочу тата, — замість привітання пролунало Юльчине.

Смутно уявляючи, що взагалі коїться, я пробую перевернутись на інший бік, але донька не залишає жодного шансу доснити бомбезний сон, у якому головну роль грав один надто харизматичний голлівудський актор.

Розплющую злиплі після вчорашнього макіяжу вії, дивлюсь на Юльку затуманеним поглядом, намагаючись сфокусуватись на білій картці, затиснутій у неї в пальцях. У горлі застрягає клубок, а в голові тупо відгукуються спазми після вчорашнього «веселощів». Мені потрібно кілька секунд, аби усвідомити: це не картка, це фото. Фото, де я з... твою ж мати, з Султановим.

— Дай сюди, — вихоплюю з рук, ледь не порвавши дорогоцінний знімок. — Де ти це знайшла?

Притискаю до грудей пожовклу світлину, дивлюсь на дочку з докором, а Юльці хоч би що. Замість каяття — зморщені брови і глибоке, сердите дихання. Дме ніздрі. Сердиться.

— У шафі. В книжці знайшла, — ображено підтискає губи. — Це мій тато, так?

— Ні. З чого ти взяла цю дурницю?

— Тоді хто мій тато? І не треба мені про капусту й лелеку! Я вже доросла й знаю, звідки беруться діти.

Проковтую слину. Серйозно? Дев’ятирічна донька ще такого мене не питала.

— І звідки ж? — наважуюсь спитати, уявляючи, які перли вона зараз видасть.

— Дітей народжують мами, а роблять їх тата.

Червонію аж до коріння волосся. Ну от...

— То хто мій тато, мамо? В моєму класі у всіх є тато, а в мене — нема.

Укол провини точить просто в серце. Винна. Треба було якось підготувати дитину. Але усвідомлення цієї дурості приходить запізно.

— Маленька, — беру Юльку за руку, погладжую, — розумієш, ми з твоїм татом розійшлися ще до твого народження.