5

Після третього келиха ігристого вино трохи паморочиться голова. Напевно, таки варто було щось з’їсти перед корпоративом, але ж я вже два дні на дієті, а отже — ніщо не має завадити моєму схудненню. Хоч Нонка й називає мої апетитні форми “пєрсиком”, та я, чесно кажучи, маю купу комплексів щодо фігури. Скільки себе пам’ятаю — вічно борюся із зайвими кілограмами. Їх небагато, але ж вони є! А ніщо так не додає стрункості, як зашитий рот — перевірено не раз!

Поки мої балакучі подружки Іра з Ларисою обговорюють чергову “богиню” у блискучій сукні, я тихенько тікаю від них. Виходжу надвір і вмощуюсь у плетене крісло біля басейну — подалі від гамору й веселощів. Тут тихо, спокійно, а ще й досить темно, якщо не рахувати підсвітку самого басейну.

Підношу до губ фужер із прохолодним напоєм, який прихопила з собою з ресторану. Роблю ковток, смакуючи кожну бульбашку. Руки самі тягнуться до телефону — не дарма! На екрані — пропущений дзвінок від мами і кілька повідомлень від тренера. Спершу телефоную мамі — дізнаюся, що в неї з Юлькою все гаразд — полегшено зітхаю й натискаю на червону трубку.

І саме в ту мить, коли моє обличчя розпливається в задоволеній усмішці від повідомлень Вадима, з-за рогу з’являється чоловік. Напружуюсь, як струна. Ще б пак — із тисячі силуетів султановський я впізнаю миттєво. Моє тіло завжди реагує на нього надто гостро. Це мій “улюблений” алерген — як на котячу шерсть: свербить від нього з голови до п’ят.

Блокую екран. Добре, прочитаю Вадимові повідомлення пізніше. Головне зараз — позбутися Дінара Шаміловича. Але ж той, як на зло, не зупиняється — навпаки, впевнено наближається і сідає у вільне крісло навпроти. Нас розділяє лише скляний столик — метр, щонайбільше півтора. І від цього по моїй спині стрибають колючі мурахи. Ні, це не “ті самі” мурахи. Але все ж...

— Добрий вечір, Альоно, — спокійно вітається Дінар.

Я мала б відповісти так само — мама з дитинства вчила бути чемною дівчинкою. Але всі ті уроки вивітрились кудись разом із бажанням чемності. Демонстративно встаю, хапаю фужер і мовчки відходжу до басейну. Можливо, варто було втекти зовсім — повернутися до колег у зал чи, ще краще, викликати таксі й просто поїхати. І я, звісно, пошкодую, та каяття прийде пізніше — через кілька хвилин.

— Чому ти мене уникаєш? — запитує Дінар. І крізь злість, що міцно огорнула мене коконом, я чую приглушені кроки.

— Дінаре Шаміловичу, вам що — робити нічого, як тільки дошкуляти мені?

— А з чого ти взяла, що я дошкуляю? Хм? — його насмішкуватий тон бісить, але я ще тримаюся.

— Бо не даєте мені проходу. Ви що, за мету поставили життя моє зіпсувати?

Він усміхається. А потім — дозволяє собі нахабність: кладе руки мені на плечі. Його гарячі долоні обпікають. Я здригаюсь і миттєво обертаюсь до нього обличчям.

— Не смій мене чіпати, Султанов. Зрозуміло? — погрожую пальцем, хоча насправді хочеться добряче врізати, аби стерти з його обличчя цю знущальну усмішку.

— Зрозуміло-зрозуміло. Не заводься, — миролюбно підіймає руки. — Ти подумала над моєю пропозицією?

— Подумала, — підкидаю підборіддя. — Обломишся.

— Ох, Альоно... — криво усміхається, проводить рукою по бороді, викликаючи в мені бурю змішаних емоцій. — Ти зовсім не змінилась. Усе така ж несамовита й уперта. І думати не хочеш. А ця угода вигідна й тобі. На твоєму місці я б не рубав із плеча, а зважив усі “за” і “проти”. Врешті-решт, ти виграєш, якщо ввімкнеш голову й вимкнеш свої дурні емоції.

— Ти щойно натякнув, що я дурна?

— Я такого не казав.

— Не назвав, але натяк прозорий. Ти мене вважаєш ідіоткою.

— Ти знову себе накручуєш. Оце я й мав на увазі. Вимкни емоції, ввімкни холодний розум.

— Ти знущаєшся з мене, Султанов? — зриваюся на емоції, а пальці стискають ніжку фужера до побіління. — Це твоя помста за минуле, так?

— Абсолютно ні.

— А мені здається, що ти досі не можеш пробачити, що я тебе кинула десять років тому. Образився, так? Може, родичі й досі підколюють, що “наречена втекла з-під вінця”? Як у вас там? Нікюх?

— Ніках, — сухо уточнює Дінар. — І тобі лише здається, Альоно. Я давно тебе пробачив. І мого теперішнього рішення минуле не стосується.

— Та пішов ти до біса зі своєю гидкою пропозицією! — не витримую. І, не стримуючись, хлюпаю вміст келиха просто йому в обличчя.

І вже за секунду страшенно шкодую, що піддалась тим клятим емоціям, про які він так наполегливо торочить.

А він — абсолютно спокійно — витягує з кишені піджака хустинку й витирає обличчя.

— Дінаре Шаміловичу, вибачте, будь ласка. Я не хотіла, — починаю відступати назад. Але Султанов крокує вперед — рішуче.

І дарма я не озирнулась. Дарма задкувала. Зрозуміла це вже пізно.

З голосним вереском я булькаю просто в басейн. І за мить, наглотавшись хлорованої води, виринаю, жадібно хапаючи ротом повітря…

***

Ще один сором у моєму житті, від якого хочеться сховатися, як страус — засунути голову в пісок і не визирати звідти до пенсії. І що найгірше — це вже третій випадок за останні два тижні: витівка Юльки у школі, машинне масло на моїй п’ятій точці, а тепер ще й купання в басейні. І було б не так прикро, якби я напилась і з дурня полізла у воду — але ж ні!

Султанов згори спостерігає за моїми жалюгідними потугами відлипнути від мокрого волосся й дістатися до драбини. А промокле наскрізь плаття та туфельки тягнуть униз, наче каміння. Я остаточно кидаю спроби показати, що вмію класно плавати.

— Дай руку, — вимагає Дінар, коли я з останніх сил карабкаюсь по металевій драбині.

А мені хочеться послати його куди подалі. Втім, я це вже зробила кілька хвилин тому, тому вперто дерусь далі, не приймаючи допомоги.

— Та що ж ти така вперта? — бурчить, а потім хапає мене за зап’ясток і тягне до себе.

Ууух... чудовисько. Болить як!

Але я, не видавши й звуку, терплю мовчки. І навіть коли він — уже майже за звичкою — знімає свій піджак, далі мовчу, що для мене взагалі-то не властиво.