4

З самого ранку вся фірма гуде в передчутті корпоративу на честь двадцятип’ятиріччя “Інтер плюс Груп”. Дівчата без упину щебечуть, а в мене вже від їхніх балачок мозок кипить, наближаючись до критичної позначки.

— Альоно, а ти що вдягнеш? — запитує Лариса, коли я, на відміну від колег, намагаюся спокійно працювати.

— Одяг, — відповідаю, не зупиняючи барабаніння пальцями по клавіатурі.

— А якщо серйозно?

Відриваю погляд від монітора. Дивлюся на Ларису, яка нахабно відсунула лоток для паперів і примостила свою п’яту точку на мій робочий стіл. В очах колеги вирує цікавість, її просто розриває від мого показного байдужого вигляду. Звісно, я теж хвилююсь, але зовсім не через те, що не знаю, у що вдягнутися. Мені, якщо чесно, до лампочки той корпоратив. Мене більше турбує Дінар. Наша остання розмова чітко дала зрозуміти, що генеральний на мене поклав око. А я, взагалі-то, не збираюся крутити з ним роман — за жодних обставин. От тільки страх втратити роботу поширюється в мені, наче вірус. І звідки він узявся на мою голову?

— Лоро, я працюю. Не бачиш?

— Ой, та перестань. Робота не вовк — у ліс не втече. От думаю: сукню вдягти чи костюм? Наче ж у ресторан запросили, але з іншого боку — це ж по роботі. А раптом я в костюмі виглядатиму якось... погано, хм?

— Вдягни сукню, — бурмочу монотонно й знову втуплююсь у монітор.

— Скучна ти, Альонко.

Лариса нарешті залишає мене в спокої, і я, користуючись тишею, зосереджено дописую супровідного листа. Потім роздрукую його і понесу на підпис керівництву. Від самої думки, що доведеться підніматися до приймальні, за дверима якої розташований кабінет генерального, мені стає зле. Який же він гад! І костюм зіпсував, і життя. І досі не розумію, з якого дива Султанов вирішив ускладнити мені існування. Ми ж розійшлися бозна-коли. Невже сам факт, що тепер ми працюємо в одній компанії, збурює в ньому всі фібри душі, якщо вони, звісно, в нього є?

Закінчивши з листом, хапаю зі столу папку для підпису й виходжу з кабінету. В приймальні швидко кладу її на стіл секретарки й уже майже вискакую геть, коли за спиною чую, як відчиняються двері.

— Альоно Михайлівно, зайдіть до мого кабінету, — лунає знайомий голос, і моє серце падає кудись у п’яти.

Розвертаюся, випрямляюся і стикаюся поглядом із чорними, як гіркий шоколад, очима. Султанов у всій красі стоїть у дверному отворі та жестом запрошує пройти.

Натягнувши на обличчя маску приязної посмішки, пряму в лігво Дінара. Коли за спиною зачинилися двері, здригаюся й на мить заплющую очі.

— Що з костюмом? Вдалося вивести пляму? — питає буденно, наче ми давні друзі.

— Костюм довелося викинути, — теж спокійно відповідаю, хоча мене колбасить не по-дитячому. Й дивує, що через таку дурницю Султанов мене викликав. — Щось іще?

— Присядь. Поговоримо.

Його пальці замикаються навколо мого передпліччя. Я дивлюсь на нього з викликом: мовляв, прибери руки. Чудовисько!

Він тактовно кашляє й відпускає мене, вказуючи на стілець навпроти. Я повільно пряму до нього, відчуваючи, як у спину впирається погляд. Так, сьогодні я в обтислій офісній сукні трохи вище колін. Виглядаю ефектно — не гірше, ніж у тому брючному костюмі, що довелося викинути. І якщо Дінар уже планує зіпсувати й цю сукню — я його пошлю. Щиро і без прикрас. Нехай тільки спробує викликати мене на виробництво!

— Про що ви хотіли зі мною поговорити? — запитую, коли тиша затягується й починає давити на нерви.

Султанов не поспішає відповідати. Повільно підходить до столу, сідає у своє шкіряне крісло-трон і неквапно кладе лікті на стіл. Перед ним — відкрита папка з якимись документами. Він мовчки гортає сторінки, а мене від злості аж розпирає. Я прямо відчуваю, як у лакованих туфлях скручуються пальці, як напружуються м’язи обличчя, а щоки ось-ось вибухнуть, немов новорічна хлопавка — тільки замість конфеті з мене посиплються сарказм і нецензурщина. Сто відсотків.

Нарешті він відриває погляд від паперів і свердлить мене очима. Дивиться так, ніби намагається залізти мені під шкіру, як настирливий комар, і висмоктати всю кров. Ха! Не дочекається. У мене голки гострі — я ще та їжачиха. Голими руками не візьмеш.

— Хто батько дитини, Альоно? — його погляд пронизує, а я від несподіванки буквально вростаю в спинку стільця.

Мить здається вічністю. За кілька секунд у голові проноситься така кількість думок, що хочеться вибігти на свіже повітря й хапати його ротом, поки серце не перестане шаліти.

— Ніхто. Я мати-одиначка, — відповідаю, коли до мене повертається здатність мислити.

Тепер ясно, які документи перед ним — моя особова справа. І, звісно, він без проблем знайшов копію свідоцтва про народження Юльки!

Щоки палають. Я горю, як смолоскип. Невже здогадався?.. Та ні. Він же не пам’ятає ту ніч. Я сподіваюсь. Минуло багато років, якщо б хотів — дізнався б давно.

Дінар відкидається на спинку крісла. Розслаблений, на відміну від мене. А я знову перетворююсь на колючу істоту — їжачиха в бойовому режимі.

— Я бачив свідоцтво. Але якщо серйозно? — посміхається й дивиться з такою цинічною приязністю, що хочеться запустити в нього степлером.

— Ви не маєте права ставити мені такі запитання, навіть якщо ви мій керівник, — вдягаю маску спокою, хоча всередині — шторм у 12 балів.

— Я до тебе з діловою пропозицією. Я йду в політику, і мені потрібна справжня сім’я. Ти й твоя донька ідеально підходите на цю роль.

— Не впевнена, що це хороша ідея.

— Укладемо контракт на три роки. Ти вийдеш за мене заміж, я удочерю твою доньку. Будеш супроводжувати мене на всіх офіційних заходах як любляча дружина. Натомість — отримаєш цілий статок. До речі, я дізнався: твій недолугий братик вліз у борги, і тепер його дістають колектори. Приймай пропозицію. Це вигідна угода.

Шок пронизує мене від кінчиків пальців до маківки. Я кілька секунд навіть не ворушусь — тільки дихаю важко, мов рибка, викинута на берег.