3

— Альоно Михайлівно, затримайтеся, будь ласка, — долинає мені вслід, коли я разом з усіма керівниками підрозділів виходжу з кабінету генерального директора після наради.

Стиснувши зуби й випустивши пару з вух, натягаю на губи ввічливу посмішку. От же ж відчувала, що щось обов’язково трапиться — не дарма ж у мене весь ранок свербіло одне місце. Явно не до того, щоб його хтось погладив — скоріше, відшмагав. І це я зараз не про рольову гру в начальника й підлеглу.

Дінар киває на стілець: мовляв, проходь, дорога, влаштовуйся зручніше, витягуй вазелін. З острахом поглядаю на двері — може, ще не пізно злиняти під приводом якихось архіважливих справ?

Двері м’яко зачиняються, і я з жахом усвідомлюю, що залишилась тет-а-тет із генеральним. Ну й фікус ще з нами — а куди ж він подінеться, ріднесенький, із білосніжного підвіконня?

Із впевненою ходою від стегна підходжу до величезного стола з червоного дерева. Сьогодні я в білому брючному костюмі. Виглядаю просто «вау», без перебільшення. Стегна широкі, талія — тоненька, додаємо до цього мою нескромну чашечку «D» — і маємо вельми апетитні форми. Справжній «персик», як каже моя подруга Нонна.

Акуратно сідаю на стілець і з завмиранням серця чекаю, що скаже Султанов. Але він, наче навмисне, тягне час, змушуючи мене нервувати і гадати, до чого все йде.

— Отже, я ознайомився з вашим поданням щодо встановлення пожежної сигналізації в службі малої механізації, — говорить Султанов, зосередивши погляд на документах. — Досить цікаво, Альоно Михайлівно, але для повної картини я наполягаю на екскурсії.

Дінар відриває погляд від паперів і зосереджує його на моєму обличчі, а я дивлюся прямо на нього й не можу зрозуміти: він серйозно чи це в нього такі дурні жарти?

— То що скажете, Альоно Михайлівно? Оглянемо разом об'єкт?

Якщо чесно, прохання трохи дивне. Я навіть гублюся від несподіванки. Ну що він там зібрався дивитися? На величезний бокс, де ремонтують технологічний транспорт? Та я ж усе докладно описала в документації.

— Добре. Проведу вам екскурсію.

— Чудово. Тоді ходімо! — Султанов підривається з крісла.

— Вже зараз?

— Не будемо відкладати. Це ж остання вимога, яку ще не виконали?

— Так. Всі інше ми вже усунули, і крім служби малої механізації, повністю готові до перевірки.

Я подумала, що Султанов жартує, коли змусив мене вдягти каску та яскраво-помаранчевий жилет, але коли він сам у це вбрався — мені стало не до сміху. Взагалі-то, я не польовий інженер і майже ніколи не буваю на виробництві — моя справа папери. Але Султанов, схоже, зовсім з глузду з’їхав, інакше я не можу пояснити цю залізну чоловічу логіку.

У великому боксі, який зветься службою малої механізації, до нас приєднується начальник ділянки, і ми втрьох уособлюємо собою комісію. Дінар цілком серйозно вимагає показати, де планується встановлення кнопок запуску та центрального пульта, а ще його шалено турбує підключення до загальної системи водопостачання.

— Ось тут ми розмістимо акумулятор для автономної… — не встигаю договорити, бо раптом підсковзуюся на пролитому машинному маслі.

Приземлившись на свою п’яту точку, сиджу на підлозі й мало не плачу. А Султанов уже тут, поруч, простягає руку:

— Альоно Михайлівно, з вами все гаразд?

Ні! Не все гаразд, бо мій новий бос — справжній придурок, вирішивши поглузувати з тендітної жінки, хоч вона і інженер з охорони праці та промислової безпеки. Мій білий брючний костюм безнадійно зіпсований, і я навіть боюся вставати з цієї калюжі. Можу тільки уявити, що подумають люди, побачивши на моїй п’ятій точці коричневу пляму.

— Давай допоможу, — наполегливо каже Султанов, але я відмахуюсь і встаю сама.

— Продовжимо іншим разом, — сухо кажу начальнику служби, ігноруючи генерального. Хай іде лісом зі своєю екскурсією.

Він наздоганяє мене на вулиці. Хапає за руку трохи вище ліктя — від цього мене смикає назад.

— Ну куди ти біжиш, дурненька?!

— Відпусти руку, — ціджу крізь зуби, а долоня так і свербить врізати Шаміловичу, ще й добряче. Це ж усе через нього!

Відпустивши мою руку, він знімає піджак і простягає мені.

— Надягни.

— Мій сором уже нічого не врятує, — ображено відповідаю, але все ж одягаю піджак.

— Ходімо до мене в кабінет, — командує Дінар. Та, побачивши, що я не рушаю з місця, пом’якшує тон: — Альоно, давай зараз без істерик, підемо до мене й подумаємо, що робити далі.

***

У кабінеті Дінара я вже вдруге за цей день. Якщо минулого разу я сиділа вся така з себе в офігезному білому костюмі, вартістю як пів моєї зарплати, то зараз — на шкіряному дивані, загорнута в чоловічу сорочку, яку мені люб’язно позичив Дінар. Виявляється, у нього в кабінеті є невеличка кімнатка з душем, і тепер я більше не пахну, як ковшовий навантажувач, а цілком пристойно — приємним чоловічим гелем для душу.

Вигляд у мене, скажімо прямо, так собі. І якщо хтось зараз зайде до генерального — побачить мене й таких собі мультиків у голові намалює. Я навіть без трусиків зараз, бо їх довелося одразу викинути. А от штани вирішила не чіпати — ще маю надію відіпрати машинне масло.

— Так, і сукню. Ага. Подовшу, звісно, — бурмоче Дінар, походжаючи по кабінету туди-сюди. — І трусики ще. Розмір? Давай “L”.

Я мало крізь підлогу не провалююсь! Ну позорище ж яке… Мамцю рідну, якщо дізнається, що її донька сидить у кабінеті чоловіка, без білизни, в одній сорочці, та ще й у того самого, що зробив їй онучку — точно шандарахне інфаркт.

***

Розглядаю мішкувату чорну сукню. Рукави довгі, виріз — майже під саме горло.

«А довшої не знайшлося?», — хочеться запитати, але вчасно прикушую язика. Бо помічаю, як дивиться на мене Дінар. Ще б пак! Його сорочка ледь прикриває мою п’яту точку, я навіть руки боюся підняти — під нею ж нічого немає!

Зачиняюся в тій самій кімнатці, де приймала душ. Переодягаюсь. А трусики — нічого так, «Вікторія Сікрет» у чистому вигляді. Сукня — теж явно не з дешевих, тканина якісна, але зовсім не моя. У такій я б і на похорон не пішла — надто вже похмуро.