2

— Юлька, доїдай швидше свій омлет, інакше я запізнюся на роботу, — кричу, махаючи пензликом для туші.

— Альоно, навіщо так кричати на всю квартиру? У мене й без тебе голова болить, — обурено бурчить мама.

Переглядаємося з нею у дзеркальному відображенні.

— Мамо, ти давно була у лікаря?

— Навіщо? Я й без нього все знаю. У мене тиск.

— Ось! У тебе тиск, отже треба пройти курс лікування.

— Я тьоті Люді подзвоню, вона призначить мені лікування.

Закочую очі. Тьотя Люда — не лікар, якщо що, але мама це й так знає. Ця мила жінка, тьотя Люда, яка років п’ятнадцять тому працювала старшою медсестрою у неврологічному відділенні, і на цій підставі в очах моєї мами вона тепер рівень “Бог”.

— Я сама запишу тебе до невропатолога на прийом, і тільки спробуй не піти, мамо!

— Мамо, — кричить з кухні моя молодша копія, на що її бабуся тепер закочує очі. — Можна я не доїм?

— Ще одна крикуха. І де ви тільки таки взялись? — обурено мама ховається за дверима своєї спальні.

Закінчую макіяж, дивлюся на себе в дзеркало і задоволено усміхаюся. Ой, нічого так, гарненька. Великі виразні блакитні очі, які передаються в нашій сім’ї з покоління в покоління. Навіть Юльці дісталися, хоча я до останнього була впевнена, що вона народиться смуглою з чорними очима, як деякі. Але ні, у матінки-природи були свої плани на малечу, і від батька Юльці майже нічого не дісталося.

— Тримай, — простягаю доньці кілька купюр, — це віддай вчительці за продовжений день, це — на обіди в їдальні, а це — на кишенькові витрати.

— Дякую, мамо, — Юлька швидко ховає гроші у портфель.

— Сьогодні вівторок, отже тренування. Не прогулюй! Домовились?

— Я й не думала, — ображено бурмоче і дивиться на свої туфлі.

— Ось і чудово.

Відводжу Юльку до школи, а потім мчу на автобусну зупинку і майже годину трясуся у робочому автобусі.

Приїжджаю в офіс, як завжди, і ніби нічого не віщує біди — до того моменту, поки моя п’ята точка не опускається на офісне крісло.

— Павлович на лікарняному, — доповідає Лариса, а у мене від злості тремтять руки.

Ось же козлина… Знає, що скоро перевірка з пожежної безпеки, а ще у нас не виконані всі приписи з минулої перевірки рік тому.

Чортів ледар! Знову тягнути все на своїх крихких плечах. І лише я встигаю про це подумати, як дзвонять по внутрішньому телефону і запрошують зайти у відділ персоналу.

— Це ще не всі новини, — голос Лариси вириває мене з пучини люті, у яку я вже втягнулася по саме вухо. — Наступного тижня відбудеться крутий корпоратив на честь ювілею компанії. “Інтер плюс Груп” виповнюється двадцять п’ять років. “Та-дам”! Кажуть, фірма навіть салют замовила.

— Угу… — бурмочу я, піднімаючись із робочого місця.

— Альоно, що сталося? Ти біла як крейда.

— У відділ персоналу викликали. Вгадай чому?

Лариса розуміюче зітхає. Без слів! Зараз мене краще не чіпати, бо я як порохова бочка — вибухну гучно і з наслідками.

У відділі персоналу нічого нового. Оскільки мій шеф зляг у лікарню, я тепер тимчасово виконую його обов’язки. Морок!

Сумно опустивши голову, плетусь сходами вниз.

— Доброго дня, Альоно, — врізається в свідомість голос генерального.

— Доброго…

Хочу пройти повз, але Султанов загороджує весь прохід своєю фігурою.

— Щось трапилось?

— Ні, — відповідаю крізь зуби, роблю крок убік, але пальці Дінара стискають мою руку трохи вище ліктя.

Відводжу погляд від краватки, яку розглядала до цього моменту, і дивлюся у чорні очі.

— Вибач, — винувато посміхається, прибираючи руку. — Як додому вчора дісталася?

— Нормально. Можу йти?

Дінар мовчить кілька секунд, а за відчуттями — цілу вічність. І за цей час у мені відбуваються дивні метаморфози: щось ворушиться всередині, повзе, а потім тріпоче... Знамениті метелики? Та ні. Скоріше жирні, ліниві гусениці. Ті метелики, що порхали у моєму животі при появі Султанова десять років тому, давно померли, а нових він ще не виростив!

— Ну йди, — відступає убік.

***

Після обіду мені дзвонить на мобільний класна керівниця з вимогою терміново приїхати в школу — моя Юлька знову відзначилася.

— Він перший до мене полез. Я лише захищалася! — в невідомо який раз твердить моя горда дівчинка в кабінеті директора.

— Ти хлопчику руку зламала! Оце так «захищалася», — на підвищених тонах говорить мама однокласника Юлі.

— Не підвищуйте голос на мою доньку, — втручаюся я, до цього моменту залишаючись максимально спокійною.

— Та на неї не тільки кричати треба, її треба дубасити по дупі за таке! І на облік у поліцію. Хуліганка! Це все ваше виховання! Все ваше тхеквондо. Ви спеціально туди доньку водите, щоб її навчали калічити інших дітей?

— Слідкуйте за своїм язиком, — обіймаю Юльку за плечі, відчуваючи, як її зараз колбасить.

Мама постраждалого хлопчика надувається, як повітряна кулька, ось-ось лусне.

— Батьки, давайте не сваритися, — каже директор, який до цього моменту покірно мовчав, переводячи погляд з однієї матусі на іншу. — По суті. Що будемо робити?

— З нашої сторони буде чесно, якщо ми повністю оплатимо лікування, а Юля публічно вибачиться перед Антоном.

— Мамо, я не буду перед ним вибачатися. Він назвав мене «нагуляною», а ще сказав, що моя мама — чесна давалка. Я йому влепила по заслугах!

Мій мозок готовий вибухнути від несподіваної порції інформації. Це той випадок, коли стало соромно всім дорослим, які знаходяться в кабінеті директора. Я такого сорому ще ніколи не відчувала. Ну треба ж!

Зате тепер усе зрозуміло! І причина дитячих розборок ясна як два на два. Я в шоці — це м’яко сказано. В голові не вкладається, звідки такі слова знає дев’ятирічний хлопчик? Ну не на вулиці ж він їх почув, швидше за все підслухав розмову дорослих вдома, адже в школі вчителі навряд чи обговорюють моє особисте життя. Тож тут без варіантів.