1

– Ох, дівчата, який же наш новий генеральний директор привабливий чоловік! Ви б тільки побачили, – каже Лариса, стоячи навпроти великого дзеркала, підфарбовуючи вії тушшю. – Високий. Засмаглий. Плечі — як у самого Шварценеггера. А які в нього очі! Чорні, з східним розрізом. Я тільки глянула в ті очі — і зрозуміла: якби не мій Вітька, то тримайте мене семеро — пропала б!

– Та точно, – підтакує колега Іра. – Я з ним обличчям до обличчя в ліфті зіштовхнулася, а він мені такий: “Обережно, люба, не впадіть”.

– Та ти що? – Лариса обертається.

– Ага, я його ледь не збила з ніг, але це вже інша історія. Альоно, а ти чого мовчиш?

Дівчата звертаються до мене, і я змушено повертаю голову в їхній бік.
Я не любителька пліток, але уникнути цієї розмови не вдасться. Уся фірма гуде про нового генерального директора, який приступив до обов’язків кілька днів тому. От і моя черга висловитись.

– А що казати? Я ще не бачила нового боса, – кидаю погляд на годинник, – але якщо не станеться дива і Геннадій Павлович не з’явиться на роботі протягом хвилини, мені таки доведеться познайомитись із генеральним директором.

– Та не прийде Павлович. Ти ж знаєш.

Зітхаю у відповідь і на всякий випадок поглядаю у вікно.
Ненавиджу ранок понеділка!
І не тому, що це початок нового робочого тижня, хоча й це теж. Але головна причина — мій начальник, заступник директора з охорони праці. Цей тип з’являється на роботі не раніше десятої, а щопонеділка о дев’ятій тридцять у нас нарада у кабінеті генерального. Іноді зірки складаються як треба, і мій шеф з’являється о 9:50 — тоді я вмощуюсь зручніше за комп’ютером і спокійно п’ю міцну каву, гортаючи стрічку новин у соцмережах.

Годинник показує 9:25, і мені нічого не лишається, як озброїтись блокнотом і ручкою та піти на нараду замість шефа.

– Удачі, Альоно, – дівчата стискають кулачки, а я натягнуто усміхаюсь і мовчки киваю.

Підіймаюсь ліфтом на самий верхній поверх — шостий. Заходжу в приймальню генерального, сідаю на вільне місце на дивані.

– Заходьте, Дінар Шамілович вже чекає, – каже секретарка генерального, звертаючись до всіх присутніх.

Дінар Шамілович…

Це ім’я звучить у серці натягнутою струною. До болю!
У підсвідомості вибухає феєрверк спогадів, які стискають груди в районі сонячного сплетіння.
Струснувши головою, розгладжую невидимі складки на блузці. Це просто збіг. А я вже накрутила собі, що мій новий бос — це той самий чоловік з минулого, через якого я сльозами промочила подушку наскрізь і не один раз!
Та скільки таких Дінарів на світі?

На жаль. За все своє життя я зустріла тільки одного.

Але вибору в мене особливо нема. Хоча… Якби я раніше додумалась запитати, як звуть нового генерального, то встигла б морально підготуватись до найгіршого. А так доведеться імпровізувати, якщо за іронією долі моїм новим босом виявиться ВІН!

До кабінету заходжу останньою. Похнюпивши голову, іду до великого стола з червоного дерева і займаю найдальше місце — якраз навпроти «трона» генерального. Дуже сподіваюся, що він короткозорий і я здаватимусь йому просто красивою плямою, як боке на фотографії.

Чоловік у стильному темно-сірому костюмі стоїть спиною до нас біля панорамного вікна. Розглядаю його спину. Лариса казала правду — зі спини він і справді гарний: широкі плечі, вузький таз і довгі ноги. Не Шварценеггер, але навіть краще.

– Усі зібралися? – розноситься по кабінету хриплуватий чоловічий голос, від якого моє серце миттєво падає в п’яти.

Я перестаю розглядати спину, перестаю дихати…

Мить — і він повертається до нас обличчям. Засмаглий. Акуратна стрижка. Великі чорні очі й прямі, густі брови. Придивляюсь — і легко впізнаю шрам на лівій брові. Його тоді собака вкусила — довелося їхати в лікарню, зашивати…

Боже мій…

Це справді ВІН!
І ніс у нього — довгий, прямий. І пухкі губи його. Тільки тепер він носить акуратну борідку, а раніше надавав перевагу гладко поголеному обличчю.
Рівною ходою генеральний прямує до нас, а я, як остання боягузка, похапцем відкриваю блокнот і намагаюсь за ним сховатися.

– Усім доброго ранку. Багато хто зі мною вже знайомий, але для тих, хто бачить мене вперше — я представлюсь. Султанов Дінар Шамілович. Генеральний директор “Інтер Плюс Груп”.

Витримавши паузу, Султанов обводить усіх поглядом… і нарешті зупиняється на мені. А моє серце гуде, як кухонний комбайн, і дихаю уривчасто — бо якщо він зараз мене впізнає, якщо згадає… я пропала. Впаду в непритомність прямо під цей шикарний стіл з червоного дерева.

Він дивиться прямо на мене. Не моргає!
Погляд нерозгаданий, брови насуплені, обличчя — маска без емоцій. І мені на мить здається, що він мене впізнав… Але ця думка вивітрюється з голови так само стрімко, як і з’явилася.

– Я тут новий і поки ще не встиг познайомитися з усіма, тому прошу всіх керівників підготувати звіти про поточну роботу підрозділів. Час — до кінця тижня, – говорить генеральний.

У Султанова приємний низький голос, поставлений, глибокий. Я ловлю кожне слово із завмиранням серця… і згадую свою бусинку.
Тепер зрозуміло, в кого вона така командирша. Вона теж усе тримає під контролем, не гірше за генерального. Класна керівниця постійно скаржиться, що в дитини гонору більше, ніж у директора школи.
Ще б пак! Куди тому директору — якщо в її венах тече султановська кров…

Я в жаху оглядаюсь навколо. Колеги сидять спокійно, з незворушними обличчями, уважно слухають нового боса.
Я це не сказала вголос, правда?
Тільки подумала. Тихенько. Зовсім трохи…

Нарада оголошується завершеною.
Надто швидко, як на мене. А може, все тому, що я прослухала половину — якщо не більше — поки вешталась у хмарах.
Хоча… Та які там хмари! Я копалась у минулому.
У тому, де любила й була коханою.
Шкода, що недовго.
Реальність швидко розтрощила мої рожеві окуляри, ще й добряче потопталась по моєму закоханому серцю.