Вавилон

Отже, як я вже казав, справи йшли дуже добре. Ми жили в достатку і навіть, можна сказати, в розкоші. Історія із Софі з часом забулася, і життя повернулося в наше звичне русло. Ми були абсолютно всюди: куди не глянь — скрізь простежувався наш слід. Усюди були наші брати, які, мов величезний восьминіг, запустили свої щупальця в усі сфери людської діяльності. Можна було впевнено й із гордістю сказати, що наша сім’я досягла свого піку. Не помічати нас було неможливо.

Додавало приводу для гордості й те, що ми підіймалися у важкі часи для всіх, і в нас вийшло це зробити — тоді як багато хто через страх або з будь-яких інших причин не міг цього зробити. Ми не усували конкурентів, не конфліктували абсолютно ні з ким. Ми просто йшли до поставленої мети, наполегливою працею виборюючи собі місце під сонцем.

Мама нарешті заспокоїлася, адже її мета була досягнута. Тепер вона зі спокійною душею могла повністю розслабитися й почати насолоджуватися життям, не думаючи про те, що готує нам завтрашній день. Усім усе подобалося, і всіх усе влаштовувало — окрім, мабуть, Вільгельма. Найімовірніше, старий бачив у нас конкурентів і боявся взагалі втратити роботу та вплив через мене й моїх братів. Це пояснювало його неприховану агресію щодо нас і відверту ненависть до тих, кого він власноруч прихистив і дав усе для того, щоб ми могли протриматися на перших етапах життя.

Вільгельм ходив роздратований і нервовий, можливо, ще й тому, що від часу відходу Тома на війну від нього досі не було жодних звісток. Можливо, якби тут був його син і наші Джим та Джек, то зараз усе було б інакше, але горю ми віддали перевагу наполегливій праці. Туга — це регрес розвитку, і нам було важливо підтримувати той курс, який ми задали, а не опускати руки й нічого не робити.

Одного разу, коли я займався обходом усіх логістичних шляхів і контролем постачань, я побачив неподалік Вільгельма, який ішов назустріч. Не надавши цьому значення, я продовжив займатися своєю справою. Коли Вільгельм підійшов ближче, я побачив у нього в руці туго згорнуту газету. Очі Вільгельма іскрилися ненавистю й злістю, і, підійшовши ще трохи ближче, він, не сказавши ні слова, почав ліворуч і праворуч дубасити моїх братів щосили. Обличчя Вільгельма від гніву налилося кров’ю; пелена люті застилала очі старого. Він кричав, обсипав нас прокльонами так сильно, що в нього по куточках рота почала засихати слина. Від його хворобливих, безладних ударів кілька наших братів дуже тяжко постраждали. Ляпаси були настільки сильними й нестерпно болючими, що за короткий час кілька моїх братів померли від отриманих травм. На це було боляче дивитися, адже все, що я так довго будував і планував, одним своїм приходом Вільгельм зруйнував майже вщент. Уже вдома, усвідомлюючи, що навіть якби ми хотіли, то не змогли б дати відсіч старому, я думав, що робити далі. Було небезпечно знову затівати щось під носом у старого, але кудись переїжджати й починати все з абсолютно чистого аркуша було в рази небезпечніше. Тому нам нічого не залишалося, окрім як знову відбудовувати те, що було зруйноване старим. Про помсту або про те, як зашкодити нашому кривдникові, ми зовсім не думали, адже він був великий і могутній, а нам, можливо, через нестачу батьківського виховання, бракувало сил дати відсіч цьому дідові. Водночас назвати нас слабкими чи боягузами було б докорінно неправильно. З кожними такими нападами старого, з кожним його проявом агресії, з кожними насильницькими діями, які з кожним днем ставали дедалі жорсткішими й жорсткішими, ми терпіли й, попри все, продовжували займатися своїми справами. Ми завжди поверталися — хай і побиті, хай і втрачаючи одне одного, — але ми працювали всупереч усім обставинам, щодня знов і знов відбудовуючи свій Вавилон.

Порятунок прийшов звідти, звідки ми його найменше чекали. Раннього ранку, коли сонце ледь вийшло за горизонт, осяявши своїм світлом краплину роси й змусивши її переливатися різними кольорами, немов смарагд, на подвір’ї Вільгельма заскрипіла хвіртка. Будучи вже на ногах, я вийшов подивитися, хто там, — і був приголомшений побаченим. На подвір’я впевненою ходою, навіть якось по-хазяйськи, увійшов Том. Оглядаючи двір, він не поспішав заходити до дому. Закуривши сигарету, він присів на ґанок і подивився на мене. Я сподівався, що Том зараз розповість щось про Джека і Джима: що з ними сталося і чому їх немає тут. Але, на жаль, Том віддав перевагу німому, задумливому мовчанню, яке було, мабуть, красномовнішим за всі слова, що могли б бути ним сказані. Не встигнувши докурити сигарету, Том відволікся на скрип вхідних дверей, у яких показався сонний Вільгельм у своєму оксамитовому халаті, що більше нагадував кімоно. Старий самурай чи то не прокинувся до кінця, чи то не міг повірити своїм очам, через що дуже довго їх протирав. Він стояв і кілька хвилин просто дивився з кам’яним обличчям на Тома, який сидів на ґанку, тоді як сигарета вже догоряла між його пальцями. Коли фільтр почав обпалювати пальці, Том сіпнувся і, зігравши пару акордів на невидимій гітарі, привів батька до тями. Вільгельм, широко усміхнувшись, розпростер руки й, прийнявши Тома в обійми, міцно стис його, показуючи синові всю батьківську любов. Я не міг розділити радості від зустрічі зі старими знайомими, але радів хоча б тому, що був певен: із поверненням Тома додому Вільгельм стане м’якшим і перестане нас чіпляти.

Так і сталося: кілька днів ми жили в цілковитій гармонії, ніби в період відсутності Тома нічого й не відбувалося.

Вільгельм, здавалося, повністю розчинився в синові. Разом вони копалися у дворі, лагодили паркан, виносили гілки — словом, розбирали наслідки бомбардувань. Якось Том і Вільгельм прийшли до нас додому. Старий активно жестикулював і причитав, тицяючи просто в наш дім, а його син лише мовчки стояв, оцінювально оглядаючи наші хороми. Вільгельм виглядав як ябеда, і це мені не сподобалося, адже в мене було більше підстав не любити його, та я мовчав. На серці було тривожно, але я до кінця не розумів, від чого саме мені так тривожно. Ще кілька днів минули спокійно, і я майже забув, що до нас зазирали непрохані гості, але наступний день змінив усе.