Софі

Час летів дуже швидко. Я й не помітив, як став зовсім дорослим. Родина зростала, і в постійній метушні я не помітив, як став дорослим, розсудливим і до кінця сформованим чоловіком.

У нашому затишному теперішньому домі стало тіснувато, і ми вирішили облаштувати печеру, яку я колись знайшов. Разом ми впоралися досить швидко, перетворивши це місце на щось схоже на дачний будиночок, де зберігали запаси їжі й води. Також ми завели живність, що стало додатковим джерелом їжі.

Справи йшли дуже добре, і це не могло не тішити. Зрештою я почав займатися тим, що мені подобалося найбільше, — налагодженням логістики. Гілберт же після отриманої травми так і залишився під боком у мами. Він забрав частину обов’язків Рона, узявши на себе роль комірника, і допомагав братам доглядати маму.

Близнюки Джим і Джек, підрісши, стали спокійнішими й урівноваженішими, та все одно в їхніх очах залишався той вогник азарту й дитячості, який вони мали в дитинстві. Тепер на їхні плечі лягла відповідальність за навчання братів роботі, прищеплення працьовитості та турботи одне про одного.

Усе змінювалося на краще для нас, і, мабуть, єдине, що не змінювалося, — це наша мама, її принципи й переконання. Попри те, що ми вже досить міцно стояли на ногах, вона все одно хотіла більшого. Так на світ з’явилася Софі — перша й єдина донька в сім’ї.

В оточенні нас, братів, вона, звісно, стала найбільш залюбленою дитиною в родині. Софі була вилита наша мама: така ж велична, красива й трохи пишна. Поки звичайні трударі на кшталт нас працювали в поті чола то тут, то там, Софі, користуючись тим, що вона єдина дівчинка в сім’ї, воліла більше відпочивати, аніж чомусь учитися й допомагати нам.

Мене це особливо не злило й зовсім не дратувало, адже я знав, що глибоко в душі наша сестра така ж працьовита, як і ми. Інакше й бути не могло, бо ми — одна велика сім’я, і, незалежно від того, хлопчик ти чи дівчинка, відповідальність за добробут лежала на кожному з нас.

Те, що ми здобували дедалі більше впливу й на нас частіше почали звертати увагу люди, особисто для мене стало приводом для гордості. Це означало, що наша наполеглива праця нарешті почала приносити плоди. Це не могло не бісити старого Вільгельма. Якщо раніше, побачивши моїх братів, він просто кривився, роблячи вигляд, що нас не існує, то тепер, порушивши його спокій, ми запросто могли дістати по повній. Вільгельм лише на вигляд був старим і немічним. Насправді він був доволі сильним. Особливо коли згортав свою газету й лупцював нас чим попало — з приводу й без.

Дратівливості Вільгельмові додавали й постійні конфлікти з його сином, які ставали дедалі жорсткішими. Вибухи траплялися все частіше й з часом стали буденністю. Великі бомби падали то тут, то там, ламаючи все довкола й залишаючи величезні кратери, додаючи нам роботи. Їх скидав якийсь величезний шар, на вигляд — як кавун або навіть диня. Його Вільгельм називав дирижаблем. Під час одного з таких бомбардувань кілька наших братів так і не повернулися додому, що не могло не засмучувати.

Одного разу, під час однієї зі сварок Вільгельма й Тома, син сказав батькові, що йде воювати. Попри благання Вільгельма, того ж дня Том зібрав речі й покинув батьківський дім, узявши із собою за компанію близнюків Джима та Джека. Не знаю, чи було це їхнім рішенням, чи ні, але його спонтанність мене дещо здивувала. Можливо, брати хотіли, щоб про нас думали не лише як про простих робітників, а й як про вправних воїнів. Але чи може створіння, народжене для праці, переродитися на влучного стрільця? Відповіді на це запитання в мене не було. Та, в принципі, нікому не була цікава моя думка — як і думка моїх братів, що лишилися поруч із родиною. Сталося те, що сталося, і приводів сумувати й убиватися вже точно не було.

Минав час; звісток від Джека й Джима не було, як і звісток від Тома. Не знаю, скільки часу минуло і скільки ще мало минути, щоб почати писати листи.

Софі росла й дедалі більше почала бути схожою на маму — точніше, на маму в її підлітковому віці. Вочевидь, бунтарська поведінка в нашій родині передається лише по жіночій лінії. Сварки між мамою та Софі стали нашою рутиною. Дуже часто мама проганяла Софі до її кімнати, і та могла просидіти там по кілька днів. Думаю, якби не відчуття голоду й спраги, сестричка не виходила б зі своєї кімнати тижнями, а то й довше.

Ми всією родиною, безумовно й беззастережно, підтримували маму та сподівалися, що сестра подорослішає і почне поводитися більш шанобливо щодо тієї, хто привів її на світ. Проте, навіть попри те, що ми були на боці мами, ми все одно дбали про сестру так само, як і про саму маму. На жаль, із дорослішанням Софі ситуація ставала тільки гіршою.

Маму дуже злило й дратувало, що її донька не працює, як ми, а сидить на шиї в неї та її братів. Нас це анітрохи не бентежило, хоч і додавало нам додаткових клопотів, адже Софі вже була дорослою і вимагала більше, ніж звичайна дитина. Саму сестру страшенно дратувала мама й те, що вона лізе в її життя зі своїми правилами. Софі здавалося, що вона не створена для роботи, що, народившись у достатку, не повинна витрачати сили на досягнення більшого. Зрештою, вона ж жінка, і всі їй винні, а вона нікому й нічого не винна. Що було в голові Софі насправді, важко сказати, але мені здавалося, що все відбувалося саме так, як я й думав.

У всієї цієї історії конфлікту мами й Софі був не надто добрий кінець. Одного разу їхня звична сварка закінчилася бійкою. Софі, будучи не в силі більше вислуховувати мамині повчання, накинулася на неї: б’ючи ногами й кусаючи, сестра виборювала собі право бути незалежною — наче, перемігши дракона в особі нашої мами, вона сама стане драконом.

Я не знаю, чи усвідомлювала Софі, що так чи інакше, навіть якби їй удалося побити маму, ми все одно залишилися б із нею, а не пішли б за сестрою. Але їй не вдалося цього зробити. Будучи сильною, досвідченою жінкою, мама легко змогла здолати молоду й непокірну доньку. Принижена Софі кулею вилетіла з дому й більше ніколи тут не з’являлася. Як склалася її подальша доля, для нас так і залишилося загадкою.