Частина третя. Сімʼя.

З народженням наших молодших членів родини клопотів стало ще більше. Тепер ми — старші діти — мали бути відповідальнішими й іще продуктивнішими. На нас лежала велика відповідальність за наших молодших і за маму. Ми були зобов’язані піклуватися про них так, як мама піклувалася про нас.

Можливо, комусь це здасться важким, але, запевняю, коли це стає рутиною, то нічого складного в поєднанні роботи й хатніх справ немає. Якось швидко звикаєш до того, що треба рано вставати, пізно лягати, і, може, хтось дорікнув би нам за те, що ми втрачаємо найкращі роки життя, але для нас це і було життям.

Нас із Гілбертом влаштовувала роль звичайних робітників, а Рона — роль маминого охоронця. Наша мама була певною мірою унікальною жінкою: народивши нас — трьох чоловіків, — вона примудрилася народити ще трьох хлопчиків. Чи існують такі жінки в усьому світі? Не знаю.

Після народження молодших братів мама остаточно вгамувалася і, бачачи, як ми добре справляємося з усіма справами, з якими колись давала раду вона одна, — пішла на спочинок, присвятивши вільний час нарешті собі.

Отже, на світ з’явилося ще троє малюків: Девід і близнюки Джим та Джек. Так, ми всі були схожі на маму, але ці двоє були абсолютно ідентичні, і навіть із часом ми так і не навчилися їх розрізняти. Джим і Джек ніби були одним цілим. Вони всюди трималися разом, були нерозлучні — і в немовлятстві, і коли підросли. Трохи згодом це зіграє свою роль, а поки малюки насолоджувалися безтурботним життям під нашим наглядом.

Подорослішавши, вони почали вчитися в нас усього, що ми вміємо. Рон узяв під свою опіку Девіда. Він навчав його обов’язків комірника, учив полювати й розповідав про всі нюанси догляду та захисту мами.

Нам же з Гілбертом випала доля навчати непосидючих Джима й Джека. Ми брали їх із собою на роботу, показували, чим займалися. Розділити їх і навчати поодинці було неможливо, а тому доводилося наглядати за ними обома одразу, часто змушуючи легко відволіканих братів зосереджуватися на роботі.

Тисяча дев’ятсот чотирнадцятий рік був нелегким. Якось, працюючи в саду, ми з Гілбертом показували молоді, як правильно обробляти землю, але їм, звісно, це було не надто цікаво. Джим, помітивши на дереві гарне червоне яблуко, швидко перемкнувся на нього і, плюнувши на наші уроки, поліз за омріяним плодом на саму верхівку яблуні. Джек, не одразу помітивши зникнення брата, виявивши, що Джим уже видирається на дерево, тут же кинувся за ним. Важко зітхнувши, Гілберт поплентався за ними, а я — за Гілбертом.

Підійшовши до дерева, ми зрозуміли, що вже не встигнемо за близнюками. Будучи молодшими за нас і, відповідно, легшими, їм не становило труднощів дертися швидше за мене й Гілберта куди завгодно. Було зрозуміло, що ми не в силі зняти їх звідти, доки вони не натішаться фруктом, а тому ми просто залишилися чекати їх унизу.

Раптом, ніби з нізвідки, пролунав сильний свист із подальшим вибухом такої сили, що ми подумали, ніби настав кінець світу. Яблуню зламало так, наче це маленька гілочка, а не повноцінне дерево. Ми завжди були тривожними: нас могло налякати навіть яблуко, що впало з дерева, а тут — вибух такої сили, що відкинув ударною хвилею нас із Гілбертом на десятки метрів від місця вибуху. Як ми вижили — залишалося загадкою. Ще більшою загадкою було те, як удалося вижити Джеку й Джиму.

Коли ми знайшли їх, то виявили Джека, що лежав на спині, марно намагаючись підвестися, і Джима поруч, який спостерігав за братом, смачно поїдаючи яблуко. На шум від вибуху незабаром прибіг навіть старий Вільгельм. Подивившись на місце вибуху, він кудись у небо пригрозив кулаком, осипавши небеса всіма можливими лайками. На його крики вибігли його слуги, а також син — Том, який почав заспокоювати  батька.

Вибухи вибухами, а сім’ю годувати треба було, тож, трохи перевівши подих, ми допомогли Джеку підвестися й продовжили працювати, ще не знаючи, що цей вибух став початком нашої повсякденної реальності.

Прийшовши нарешті ввечері додому, Гілберт — що для нього було нехарактерно — завалився на бік просто біля вхідних дверей. Це побачили я й Рон. Підбігши до нього, ми виявили досить глибоку рану на його животі. Найімовірніше, Гілберта поранило під час вибуху, і, не маючи бажання ухилятися від роботи, він вирішив, зціпивши зуби, мовчки працювати. Гілберт був не з тих, хто скаржиться: він, як і я, завжди працював до знемоги. І ось тепер, коли ми побачили, що він упав, ми справді занепокоїлися.

Рон без зусиль підняв із підлоги знесиленого Гілберта й поніс його до мами, а я, ще раз оглянувши Джима, Джека й себе на наявність ушкоджень, утомлений сьогоднішнім днем, пішов спати.

Наступного дня, перед роботою, я вирішив зайти до мами — дізнатися, як там мій брат. Побачивши Гілберта живим, я зрадів. За ним, як і за мамою, приглядали Рон і Девід. Навіть мама доглядала за ним: годувала його й приносила воду. Переконавшись, що брат у надійних руках, і трохи засмутившись, що близнюки сьогодні покладені тільки на мене, я вирушив на роботу.

На мій подив, ця парочка вже взялася обробляти землю в саду, не чекаючи мого приходу. Та замість належного розпушування в тому місці, де працювали ми з Гілбертом, Джим і Джек із запалом воліли копирсатися в землі гігантського кратера, залишеного вчорашнім вибухом. Трохи подумавши, я вирішив не ризикувати й не порушувати їхнє крихке прагнення до сьогоднішньої працьовитості та приєднатися до них: авось знайдемо щось цікаве.

Працюючи в поті чола, перекопуючи землю, ми не помітили появи Вільгельма та його сина. Дивлячись на те, як ми працюємо, він щось бурхливо обговорював із Томом. Було видно, що йому не подобається те, що каже син, і він, червоніючи, мов помідор, згорав одночасно від злості й безпорадності. Син досить швидко пішов, сказавши наостанок батькові щось образливе. Вільгельм, постоявши над нами ще з хвилину й почухавши потилицю, невдоволено сплюнув, вилаявся й теж пішов, а ми незворушно продовжили роботу.

Ближче до вечора Джек, копаючись у землі, знайшов цікаве біле зернятко у формі гриба. По Джеку було видно, що ніби заради цього зернятка він і працював увесь день. Міцно схопивши знахідку, він щодуху побіг до мами хвалитися. Джим, побачивши, що брат закінчив роботу, сам різко втратив до неї інтерес. Я зрозумів, що на сьогодні ми виконали максимум із того, що могли зробити. Тож, бачачи, що починає сутеніти, ми з Джимом вирушили додому.