Частина друга. Брати.

Складно уявити, які труднощі материнства переживала мама, поки ми були маленькі. Троє маленьких дітей, які постійно вимагали догляду і турботи, відбирали в мами весь вільний від роботи час. Їй доводилося працювати вдвічі більше, щоб забезпечити нас усім необхідним. Наче відчуваючи всю тяжкість, що впала на її плечі, ми поводилися спокійно, не капризували і були в цілому досить слухняними дітьми. В дитинстві я не розумів, чому я, народившись першим, не був найбільшою дитиною. Зате Рон, який народився останнім, мав богатирське тіло вже в дитинстві, незважаючи на малий вік, для нас з Гілбертом він здавався справжнім велетнем. Свого батька ми не знали, але ніколи й не цікавилися, ким він був і чому його немає поруч з нами. Нам цілком вистачало маминої турботи, ми були ситі, в теплі і безпеці. Ставши трохи старшими, навчившись впевнено стояти на ногах, ми почали допомагати мамі, розуміючи, як вона втомлюється тягнути всю сім'ю на собі. Працьовитість була в нас у крові. А як могло бути інакше з такою мамою? Нас з дитинства, мабуть, як і маму, привчали до того, що працювати потрібно з самого дитинства. Наполегливість і самовіддача були девізом нашої сім'ї. Якщо ти хочеш у житті чогось досягти, ти повинен робити це з любов'ю до своєї справи, жити ним, а не просто працювати заради роботи. Я і Гілберт, незважаючи на свої маленькі габарити, намагалися виконувати роботу на рівні мами, але Рон, хоча і був значно сильнішим за нас, рідко допомагав нам, обравши для себе роль маминого охоронця. Якщо чесно, я не зовсім розумів, навіщо мамі охоронець у вигляді Рона, якщо вона була на порядок більша за нього і цілком могла постояти за себе. Але сказати це або оспорити його положення я не наважувався. Мене, як і Гілберта, цілком влаштовувало наше становище. Ми трудилися днями і ночами без упину. У ті рідкісні моменти, коли мама відпочивала, ми, як справжні люблячі сини, приносили їй водичку та солодощі в подяку за те, що вона подарувала нам життя. Цей період можна вважати безтурботним, навіть незважаючи на всі труднощі, які ми переживали. Час минав, ми підростали, і роботи ставало все більше і більше. Мама вирішила, що з такими досить великими та міцними синами, як ми, нам необхідно більш просторе житло. Тож нам з Гілбертом була поставлена задача знайти для нашої родини нове, комфортне місце. Мені дуже подобався наш старий дім, але сперечатися з мамою було безглуздо. Будучи самовпевненою, вона завжди мала при собі план, за яким діяла. Покидати рідні стіни вперше було до жаху страшно, але бажання зробити добру справу для мами і для братів перемагало страх і штовхало вперед. Попрощавшись з Гілбертом, ми пішли в різні боки в пошуках нового дому, назустріч пригодам і небезпекам. В цей же день я вперше побачив Вільгельма — це був товстий старий у чудернацькому костюмі, лисий і з закрученими вусами. Він за щось відчитував служниць і, побачивши мене, що сховався за кутом, лише невдоволено хмикнув. Мабуть, він знав про те, що мама народила нас, але замість того щоб вигнати нас, вирішив терпіти через почуття провини перед мамою. Ми були зовсім не буйними, не шуміли, не заважали і їли дуже мало, тому наша присутність мало кого дратувала й на нас переважно просто не звертали уваги. Мама з дитинства навчала нас запам’ятовувати дорогу, посилаючись на різні орієнтири, тому відійшовши від дому на пристойну відстань, я був упевнений, що в будь-якій ситуації зможу повернутися назад. Не пам’ятаю скільки часу тривала моя подорож, але одного разу занурившись у свої думки, я не помітив як мені перегородив дорогу велетень. Я завжди думав, що Рон — це наймогутніший і найсильніший воїн із тих кого я коли-небудь бачив. Чесно кажучи, я тільки його й бачив, тому не можу передати словами мій жах при вигляді цього справжнього велетня. Рудий, нахабний і величезний — він був у рази більший за Рона. Його очі іскрилися агресією та безкомпромісністю, а великі руді вуса й золота накидка мідного кольору надавали цьому розбійнику дуже загрозливого вигляду. Я зрозумів, що мені не варто заходити на територію, яка явно належала йому та його банді. Навіть той факт, що я не знав про те, що ці володіння належать йому, не рятував мене від тієї сумної участі, яка мене чекала. Ні секунди не вагаючись, я що є сили дав драла подалі від цього бандита, а той, побачивши мою втечу, рвонув за мною. Утікаючи, я думав про те, як же мені не вистачає зараз моїх братів. Разом ми б дали відсіч цьому самовпевненому пижонові. Зараз мені доводиться тікати, бо я молодший і слабший, і він це знав. Але настане такий день, коли він буде здобиччю, і йому доведеться тікати від мене, як зараз тікаю я. Я це твердо знав. А врешті-решт мої маленькі розміри зіграли мені на руку, і, утікаючи, я прошмигнув у вузьку печеру, куди змогла б втиснутися лише голова рудого пірата, але не він сам. Спробувавши кілька разів безуспішно пролізти через маленьку дірку, він покрутився біля печери і врешті-решт покинув її. Трохи віддихавшись, я почав оглядати її. Ця печера знаходилася на самому верху трикутної гори, у важкодоступному для ворогів місці. Тут було досить тепло і просторо, поруч з входом у печеру пролягали два великих тунелі, які вели в різні кінці трикутної гори. Світла тут не було, але це ж печера — тут його й не повинно бути. Походивши так ще з п’ятнадцять хвилин, оглядаючи місцевість, я прийшов до висновку, що якщо нам усім трохи попрацювати над цією печерою, ми могли б зробити її відмінним домом для нас. Від нашого старого дому вона була не так уже й далеко, відповідно й від роботи також. Місцевість навколо печери була досить родючою, і доступ до води також був. Тому, задоволений собою, я міг з чистою совістю повертатися додому. Шлях назад був легким; в хорошому настрої я досить швидко добрався до мами і Рона, і, побачивши на порозі ще й живого і цілого Гілберта, зовсім забув про всі свої труднощі в дорозі. Гілберт, як я дізнався, повернувся ще раніше за мене і теж не з пустими руками. Він знайшов комфортні апартаменти для нас у п’яти хвилинах ходьби від нашого старого дому. Відповідно, повернувся він значно раніше за мене, і моя сім’я вже встигла оглянути нове місце та прийняти рішення переїхати туди. Це мене трохи засмутило, але показувати свій сум матусі я не хотів, тому, стиснувши зуби, я разом з братами організовано почав перебиратися в наш новий дім. Нове місце було дійсно більш просторе і ще більш тепле, ніж моя печера. Їжі було в достатку, що подобалося мамі, адже вона завжди переживала за те, щоб ми не були голодними і щоб на всякий випадок у нас ще були запаси їжі. Трохи пізніше я дізнався, що мама знову вагітна, а це означало, що те скромне дитинство, яке у нас було, зовсім закінчилося. Тепер наші будні стали по-справжньому дорослими.