Початок подорожі

Іван стояв на вокзалі, стискаючи у руках потертий рюкзак. Йому було 17, але він давно не почувався підлітком. Його дитинство закінчилося в ту мить, коли чотири роки тому батьки зникли безвісти. Їхній літак не долетів до місця призначення, і, незважаючи на численні пошуки, ніхто так і не знайшов ані уламків, ані жодних слідів. Залишившись у світі без підтримки, Іван швидко зрозумів: усе, що в нього є, — це він сам.

Останні чотири роки хлопець жив із бабусею в маленькій квартирі у великому місті. Вона старалася дати йому все, що могла, але з часом старість і хвороби забрали її сили. П’ять місяців тому, незадовго до її смерті, Іван помітив, як люди почали уникати його. Його однокласники й знайомі, з якими він спілкувався, наче змовилися: ніхто не відповідав на повідомлення, не кликав гуляти, навіть вітатися перестали. Чому? Він ніколи не отримав відповіді.

Коли бабусі не стало, Іван лишився сам у їхній старій квартирі. Жити в місті більше не було сенсу — нічого не тримало його тут. Від держави він отримав мізерну компенсацію за втрату батьків і вирішив прийняти пропозицію соціальної служби: переїхати в Карпати, у глухе село, де залишився будиночок його прадіда.

Автобус до нового життя вже стояв біля платформи. Іван обережно переступив поріг салону й сів біля вікна. Його рюкзак лежав у нього на колінах — єдине, що залишилося від минулого: кілька фотографій батьків, старий блокнот з малюнками і бабусин шарф, що пахнув лавандою.

Місто, повне вогнів, стало для нього чужим, і він більше не хотів обертатися. Попереду були гори, ліс і нове життя. Іван не знав, що його чекає, але в глибині душі відчував: щось важливе ось-ось почнеться.