6 Глава

Вероніка дивилася на своє відображення у дзеркалі. В неї сьогодні побачення. Так смішно звучить – побачення… В більшості випадків під цим словом розуміють вечерю при свічках в якомусь затишному ресторані разом з таємничим красенем. Проте, точно не зустріч з однокласником, якого знаєш з першого класу і про нього також тобі все відомо. Звичайно, Вадим досить привабливий юнак: високий, стрункий кароокий шатен. Він подобався багатьом дівчатам, зачаровував їх своєю дотепністю та почуттям гумору. Але це ж ОДНОКЛАСНИК!

Ніка до тепер була шокована сама від себе і від свого рішення піти на цю зустріч. Можливо, причиною стало те постійне відчуття порожнечі, що роз’їдало її з середини, а може просто захотіла поспілкуватися. Окрім Юлі, Ніка ні з ким особливо й не підтримувала зв’язків. Проте Юля поїхала в Київ до брата і спілкування на цьому скінчилося. Тим не менш, Вероніка одягла сьогодні сукню, розпустила волосся та підфарбувалася, а не йшла, як завжди у потертих джинсах і футболці та з пучком на голові.

Вадим подзвонив у двері рівно о восьмій годині вечора, як і домовлялися. Відчинила йому двері та мало не зомліла. Що там вона думала про однокласників? Що звикла та все про них знає? Видаліть негайно цей файл з підсвідомості! Перед нею стояв справжній красень у світлій сорочці, темних джинсах, з квітами у руках і спокусливою посмішкою на губах…

 - Привіт! Це тобі! – промовив Вадим, даруючи квіти.

 - Дякую, - розплилася в усмішці Ніка.

Вони гуляли парком, а потім пішли в кафе. Ні, не у «Фірузу», не вистарчало, ще допитів від мами. Ніка взагалі нікому не розповіла, що пішла на побачення.

Замовили якийсь чудернацький, але дуже смачний десерт і каву. Згадували школу, а там було, що згадати. Їхній клас завжди любив втрапити у якісь пригоди. Бідна їхня класна керівничка, постійно потерпала від цього, але завжди захищала їх перед дирекцією.

 - А пам’ятаєш, як в десятому класі ми втекли з уроків, - пригадав Вадим, - і пішли на пікнік до озера?

 - Так, - з усмішкою кивнула Ніка, - ти ще тоді з дому гітару взяв і грав та співав нам пісні. Так класно було…

Вадим пильно поглянув на Ніку та сказав:

 - Саме тоді я зрозумів, що ти мені не байдужа.

Повисла мовчанка. Він спостерігав за її реакцією, а вона не знала, що сказати, та як реагувати на його слова. М’яко кажучи, Ніка була збентежена, адже навіть не припускала, що почуття Вадима тягнуться від десятого класу. Напруження зростало, тому вона випалила те, що спало їй на думку:

 - А чому ти мені нічого не сказав?

 - Спершу вагався, - промовив він, потираючи чоло, - А потім в тебе з’явився Сергій.

Про їхні стосунки з Сергієм  знали всі її однокласники, адже Юля про це оголосила мало не на всю школу. Бракувало лише повісити при вході плакат з написом: «Ніка зустрічається з моїм братом!»

 - До речі, а чому ви розійшлися? – поцікавився Вадим та помітивши її насторожений погляд, додав: - Вибач, це не моя справа.

 - Я не хочу про це говорити, - Ніка стисла губи в тонку лінію.

 - Я все розумію, - кивнув він.

Ніка намагалася якось змінити тему розмови, щоб не торкатися теми про минулі стосунки і тим більше про теперішні. Та як не намагалася, їй нічого не спадало на думку. Немов прочитавши її думки, Вадим запитав:

 - Чому ти саме вибрала кафедру географії та туризму? Хочеш займатися туристичною справою?

 - Маленька поправка,  - підняла вказівний палець Ніка. - Справа в тому, що там будуть навчати готельної та ресторанної справи! Тепер розумієш у чому суть?

 - А-а-а, зрозуміло! Сімейний бізнес.

 - Авжеж!

Додому   йшли не поспішаючи. Знову між ними відновилась та невимушеність, що була до розмови на тему почуттів. Навіть те, що Вадим, начебто ненароком взяв Ніку за руку, не порушило веселого та приємного спілкування. Ніка сприйняла цей фак, як само собою зрозуміле явище.

Він підвів її до під’їзду. Ніка внутрішньо раділа, що входу у її під’їзд не видно з маминого вікна. Виникла незручна пауза, яка виникає завжди на першому побаченні.

 - Ну…бувай…, - промовила Ніка.

 - До зустрічі… Вадим підійшов та поцілував її в щоку. - Я тобі зателефоную, добре?

 - Так, звичайно. Ніка махнула рукою і зникла за дверима. Вадим з щасливою посмішкою, мало не підстрибуючи, попрямував додому.

Ніка увійшла до квартири і відразу зустрілась з поглядом чорних очей-гудзиків своєї Сніжинки.

 - Голодна? Ходімо я тобі дам корму.

Вероніка глянула чи світиться в мами на кухні та спальні, але усюди було темно. «Мабуть, сплять» - подумала. Вона ще не хотіла спати, тому заварила собі чай і вийшла на балкон. Світло не вмикала, а просто насолоджувалась тишею, сяйвом місяця та зірок. Хотіла подумати над своїм особистим життям та вирішити чи вартує надалі продовжувати стосунки з Вадимом. Чи потрібно їй це? Що вона відчуває до нього?

Ніка подумала за нього не як за однокласника, а як за свого хлопця і зробила свій висновок. Їй з ним цікаво, затишно, спокійно, він не нав’язливий, з гарним почуттям гумору. Це імпонувало Ніці, а головне - зможе скрасити її сіру, нудну буденність. Щодо почуттів, то не відчувала до нього якогось нестримного бажання чи палких почуттів, проте була ніжність та приємність в спілкуванні. Сьогодні вона помітила в його очах пристрасть і сподівалась, що з часом в неї також прокинуться більш сильні почуття до Вадима. «Це ж лише початок», - подумала вона, надпиваючи чай.