3 Глава

Не знала скільки часу минуло. Виплакала вже всі сльози, втомилася боятися. На зміну страху прийшла злість. Вирішила, що так просто не здасться. Відразу пригадала слова пісні Славка Вакарчука «Я не здамся без бою» і вона не здасться і не дасть себе на поталу. Набрала повні легені повітря, видихнула і знову пішла на пошуки «зброї». Тепер вона не ходила безцільно заради цікавості, а шукала собі все, що зможе допомогти їй оборонитися.

Христина сподівалася, що Вадим встигне попередити поліцію і її швидко знайдуть. Хоча, знаючи, яка в нас бюрократія, то навряд, що це буде швидко.

Якщо Ніка для Христини є найкращою подругою, то Вадим – найкращий друг. Він завжди допомагав їй, давав цільну пораду, міг розрадити в хвилини розпачу та підтримував, коли здавали нерви. Христині дуже подобався Львів, але їй було важко прижитися в новому місті. Вона розривала між лікарнею, де лежала тітка, домом, адже потрібно було зробити усю хатню роботу і університетом, оскільки вчитися було потрібно не зважаючи ні на що.

Вадим часто допомагав Христині з покупками. Іноді міг щось приготувати їсти, поки  вона бігала до тітки. Вони багато спілкувалися та проводили час разом.

Христині було важко вчитися у новій групі, адже відчувала себе, як не у своїй тарілці. Часто з сльозами на очах пригадувала своє життя в Чернівцях, тамтешній університет та групу. Вони були такими дружніми, не те, що тут.

Для Вадима все було в точності до навпаки. У Львові він відразу влився у новий студентський колектив і став душею компанії. Зачарував усіх своїм веселим настроєм та вмінням грати на гітарі. В Чернівцях Вадиму було важко, хоч це і його рідне місто.  Він не любив його можливо через спомини  про нерозділене кохання, хтозна.

Вадим жив у гуртожитку. Його рідний дядько з сім’єю прожив також у Львові і пропонував йому залишитись в них, але Вадим відмовився. Не хотів заважати їм та до дядька навідувався часто, адже тут жили його двоюрідні брат і сестра – Коля і Оля. Вони гуляли по місті, ходили в кіно і завжди брали Христину з собою. Христя була вдячна Вадиму, адже розуміла, що таким чином він хоче трохи її розважити.

Оля та Коля – двійнята, закінчують одинадцятий клас, вони дуже веселі та позитивні. Спершу брат з сестрою часто підколювали, що Вадим і Христина солодка парочка «Твікс», але, зрештою, побачили, що між ними не має ніяких «солодких» стосунків, а лише дружба. 

Якось Христина гуляла з Вадимом і розмова зайшла про Вероніку.

 - Ти ще досі кохаєш її? – запитала Христина.

 - Вже ні, - відповів він. – Знаєш, коли Ерні запропонував мені стати дружбою на їхньому весіллі, то я погодився, але думав, що мені буде важко. Та коли побачив Ніку у весільній сукні, таку щасливу і закохану, коли вона стояла біля Ерні і вся аж світилася,  я з подивом відчув, що мене це більше не зачіпає.  Зрозумів, що не шкодую, що вона не зі мною, а з ним. Я не хотів бути на місті Ерні.

 - Мабуть твої почуття до неї просто перегоріли, - припустила Христина.

 - Так, - погодився він, - і я залишився на попелищі. Самотній і спустошений.

 - Ну ти і сказав! – обурилась Христина, -  не варто ставити на собі хрест. Впевнена, що ти ще знайдеш своє кохання.

 - Можливо, - глянув на неї Вадим. – Я ніколи не розпитував тебе про особисте, але все таки мені цікаво, чому ти без пари?

 - Просто…, - Христина не знала, як підібрати правильні слова, щоб пояснити Вадиму причину, - просто так склались обставини, - знизала плечима вона.

 - Ну, дуже вичерпна відповідь, - засміявся Вадим, але вмить посерйознішав, побачивши її розгубленість. - А якщо серйозно, то я припускаю, що мала бути якась вагома причина, щоб така дівчина, як ти, була сама.

 - Так, на це є вагома причина, але я не хочу про неї розповідати.

 - Зрозуміло, - понуро промовив він.

 - Не ображайся, просто я ще не готова про це тобі розповісти.

 - Гаразд, проїхали.

Лише Вероніка знала її сумну історію, проте вона її найкраща подруга, а головне дівчина, а Вадим – хлопець і це все змінює. Христина вважала, що говорити про це з ним соромно і принизливо. Хоча вони з Вадимом друзі, але вона не може до кінця відкритися йому, принаймі зараз.

Христина назбирала усього, що на її погляд могло знадобитися для захисту. Склала свою «зброю» неподалік від дверей і прикрила старою тканиною, щоб не кидалося в очі. В цю мить почула кроки. Здогадалась, що це старий, адже коли він йшов, то трохи тягнув ногу. Зашаруділи ключі в замку. В Христини в середині все похололо. Можливо, це її останній шанс. Швидко взяла в руку палицю і сховалася за дверима та притулилася до стіни. Двері відчинилися і старий заглянув у середину.

 - Ей, ти де? – гукнув. – Я тобі приніс поїсти! Чуєш, виходь!

Христина майже не дихала, чекала слушного моменту, щоб нанести удар. І ось ця мить настала. Чоловік зайшов у середину приміщення. Христина вийшла з своєї схованки, він її не бачив, адже стояв спиною. Вона з розмаху вдарила його по голові. Викрадач впав обличчям до землі, а на голові забагровіла червона пляма.

 Христина сподівалась, що не вбила його. В неї не було часу на роздуми, тому швидко вибігла з підвалу, замкнула двері на ключ, що стирчав у замку, і помчала коридором до сходів. Через сходинку вибігла на гору, зачепилася за високий поріг і мало не впала на довгий стіл з пробірками. Серце калатало несамовито. Зупинилася, щоб перепочити та прислухалась чи немає бува когось ще. Тихо. Оглянулась навколо – порожньо. Побігла між рядами столів.