І Частина 1Глава

                                                     А щастя теж смугастим може бути,

                                              Тих відтінків та барв багато має.

                                                Не завжди можна щастя осягнути,

                                        Адже минуле геть не відпускає.

                                                  Потрібно більше часу щоб збагнути,

                                         Що смуги світлі і яскраві стали,

                                                           Що можна просто про свої страхи забути,

                                      Адже є щире серце, що кохає…

                                                                     (Оксана Грицина)

 - О, Боже! Де я? – прошепотіла пересохлими губами. Спробувала поворухнутись, але руки міцно зв’язані.

Усе тіло нило від болю. Хотіла роздивитися навколо, та так нічого і не побачила в суцільній темряві. Якось вдалося сісти, притулилася до стіни, адже в голові запаморочилося. За деякий час очі трохи звикли до темряви і вже могла розгледіти якісь силуети. Скидалось таке враження, що знаходиться в підвальному приміщенні. Їй було холодно, адже повітря просякнуло сирістю. Серце шалено калатало від страху та невідомості. Не знала скільки часу вона тут пробула, хто і навіщо її сюди привіз, та спробувала заспокоїтись і пригадати що трапилось напередодні.

Христина поверталась з лікарні, провідувала свою хрещену – тітку Марію, якій зробили чергову хіміотерапію. Жінка важко переносила цю процедуру, тому опісля залишалася в лікарні на декілька днів під наглядом лікарів. Лікування не давало позитивних результатів та рідні сподівалися на краще.

По дорозі додому Христина зайшла за продуктами в супермаркет. У зв’язку з хворобою хрещеної вона змушена була переїхати жити до Львова, щоб допомогти одинокій родичці. Батьки Христини живуть у невеличкому містечку Зборові, що на Тернопільщині, і займаються підприємницькою діяльністю. До переїзду Христина навчилася на першому курсі в Чернівецькому університеті. Та в тітки виявили ракову пухлину і вона перевелася на навчання до Львова.

В Чернівцях у неї залишилась найкраща подруга Вероніка. Дівчата познайомились в університеті і стали друзями. Розлука не стала їм на заваді і подруги продовжують підтримувати дружні відносини.

Після переїзду до Львова Христині було важко призвичаїтися до нового місця. Вона нікого не знала, окрім Вадима, який був родом з Чернівців і зараз навчається у тому ж вузі, що й Христина, але на іншому факультеті.

З Вадимом Христина познайомилась через Ніку, ще коли вчилася в Чернівцях.  Вероніка колись зустрічалася з Вадимом, проте зараз вони не разом і кожен живе своїм життям. Вадим так і залишився без пари, а Ніка вийшла заміж за Ернеста. До слова, Ерні був найкращим другом Вадима і, можна сказати, відбив у нього Ніку. Хоча там була така заплутана історія, що взагалі важко щось розібрати.

Христина спробувала хоч якось розтерти руки, адже затекли від незручного положення, та їй це не дуже вдалося. Намагалася розв’язати ті нав’язливі пута, але марно, з кожним порухом мотузка ще більше врізалася в шкіру.

Христина пригадала, що зайшла в квартиру, поклала пакети з продуктами на підлогу і тільки нахилилася щоб зняти взуття, як хтось схопив її з заду. До обличчя притулили ганчірку, просяклу якоюсь рідиною з притомно солодким запахом. Після цього Христя мабуть знепритомніла, бо більше нічого не пам’ятає.

«Так, треба якось вибиратися звідси», - подумала вона. Насилу підвелася і зробила декілька кроків, але перечепилася за щось і впала, боляче вдарившись в коліна. Від різкого болю виступили сльози та вона прикусила губу, щоб не розплакатись. «Не можна розкисати, потрібно шукати вихід, поки ніхто не прийшов», - твердила собі.

Їй не давали спокою запитання: хто її викрав і навіщо? Знову підвелася і крок за кроком просувалася вперед, тримаючись ближче до стіни, хотіла добратися до дверей. Зв’язані руки не давали змоги нормально рухатись. Христина спробувала на дотик віднайти щось, чим можна розрізати мотузку. Вона добре звикла до темряви і могла вже краще роздивитися навколо. Помітила, що приміщення не надто велике, але завалене різноманітними речами. Тут були коробки, ящики, старовинні шафи та серванти, а по землі розкидані якісь папери.

 Через усе це нагромадження Христині було важко просуватися. Вона зробила крок і відчула, як щось тріснуло під ногами. Христина обережно опустилася на підлогу і намацала уламок скла. Радості її не було меж, нарешті зможе звільнити руки. Схопила уламок і гострим кінцем прилаштувала його між руками так, щоб можна було перерізати мотузку. Спробувала різати шнур та він ніяк не піддавався. Христина не здавалася, відчула неприємну біль, адже порізала пальці об гострий уламок, але все одно не зупинилася. Зціпила зуби та ковзала склом по мотузці і їй вдалося таки перерізати ті пута.

 - Нарешті! - пробурмотіла вона. Розтерла онімілі руки та збиті коліна. Провірила кишені джинсів – пусто. І тут їй сяйнула думка, адже дещо пригадала. Швидко розстібнула блискавку на куртці і під нею намацала тоненький ремінчик. Є! Опустила руку нижче і віднайшла невеличку сумочку-чохол. Розстібнула застібку і витягла звідти мобільний телефон. Христина, коли кудись йшла, то любила носити телефон саме в цьому чохлі, адже завжди з нею і не заважає. Це просто щастя, що зловмисник не помітив мобільний під курткою. Та радість її швидко зникла, оскільки телефон був майже розряджений. Довго не роздумуючи набрала останній номер, який був у журналі викликів.