4 Глава

    Усі документи та дозволи на руках, квитки на найближчий рейс до Америки придбані, а валізи майже зібрані. До відльоту залишилось лише декілька днів, адже він припадає на останній день лютого. Ніка була вся у передчутті надзвичайної подорожі. На роботі дівчина взяла відпустку, а у школі вдалося домовитися з дирекцією про дистанційне навчання.

    Данило також летить з ними. Він пробув тиждень в Криму, зустрічався з своїми друзями, бачився з Рустемом, але до кінця вирішити питання про його визволення так і не вдалося. Друзі обіцяли Данилу, що обов’язково посприяють пришвидшенню цього процесу, але все одно потрібен час. Данило не бачив сенсу в подальшому своєму перебуванні в Криму чи в Україні, адже все, що міг, він вже зробив. Чоловік безмежно сумував за своєю вагітною дружиною, тому з нетерпінням чекав на повернення в США.

    Софія була на грані… Усі нерви натягнуті, як струни, думки круговертю метались в голові, але виходу з ситуації вона так і не знайшла… Чекати, скільки можна чекати? Тижні, місяці, роки? Скільки? Вже минуло більше двох місяців, як Рустем поїхав в Крим, і ще чекати…

    Софія змушена бути сильною та нікому не показувала своїх страждань, принаймі зараз. Поки Ніка та Олег не полетять в Америку, вона буде спокійною та розважливою, адже не хоче, щоб вони хвилювались за неї. Софія не хотіла затьмарювати своїми переживаннями їхню подорож. Вона бажала, щоб Ніка отримала в Америці багато незабутніх вражень та позитивних емоцій, а Олег щоб повністю одужав та зміг жити повноцінним життям. Тому вона почекає, зціпить зуби, притупить біль та хвилювання і почекає…

- Мамо! Мамо! – вигукнула Ніка, забігаючи в кабінет. Софія вмить начепила усмішку та зробила безтурботний вираз обличчя.

- Привіт, доню, що трапилось?

- Допоможеш мені вибрати купальник та оновити трохи гардероб?

- Звичайно, а навіщо тобі зараз купальник?

- Ой, мамо, там Лара має такі грандіозні плани для відпочинку і купальник є невід’ємною частиною гардеробу, – весело щебетала Ніка.

- А-а-а, зрозуміло… Тоді ходімо! – Софія обійняла Ніку за спину.

- Мам, а що буде з Рустемом? – запитала Ніка, розглядаючи різноманітні кольорові парео.

- Не знаю… Данило сказав, що потрібно почекати, - сумно промовила.

- Але ж надія є на його визволення?

- Звичайно, що є! Софія навіть думки про протилежне не допускала.

      Ніка пильно глянула на матір і серйозно додала:

- Тобі, мабуть, дуже важко, мамо… І сумно… А ще я буду так далеко…

- Нічого, – швидко заспокоїла її Софія. – Ти ж скоро повернешся, не хвилюйся за мене.

    До вечора вони ходили по торгових центрах, просто, щоб побути разом, поговорити. Ніка купила собі декілька кофтинок і, звичайно, купальник з парео. Вечеряли усі разом в Олега на квартирі. Обговорили деякі нюанси, пов’язані з перельотом та перебуванням у чужій країні. Олег попросив Софію зайнятися здачею його квартири в оренду, на час перебування його за кордоном.

- Обов’язково цим займуся, – пообіцяла Софія.

    Вже вдома вона зловила себе на думці, що життя зовсім непередбачуване, адже те, чого так сильно прагнеш, іноді виявляється тобі зовсім непотрібне.

****

    Білі дрібні сніжинки вкривали чорну землю. Холодний вітер, пронизував тіло… Софія з сльозами на очах, обіймала доньку. За декілька хвилин розпочнеться реєстрація на рейс до США.

- Будь обережною, гаразд? - шепотіла мати.

- Буду, мамо, – ще міцніше притулилась до Софії донька. – Не хвилюйся і не плач, бо зараз і я розплачуся…

- Гаразд, не буду, - глибоко вдихнула та витерла сльози.

  Орест Іванович з Дариною  також приїхали в аеропорт, щоб попрощатися з ріднею. Йому було тривожно, адже залишався сам, та Дарина, як завжди, розрадила та підтримала.

    Софія на прощання обійняла Олега та Данила.

- Щасливої дороги! – промовила. – Коли будете на місці, то обов’язково зателефонуйте мені.

- Звичайно, – пообіцяв Данило і додав: – Тримайся і знай, що з Рустемом все буде гаразд і скоро він повернеться.

    Софія крізь скло дивилась, як літак піднімається в небо, відносячи її рідних на інший куточок світу…Сумно, самотньо і так неспокійно на душі…

- Може поїдеш до нас? – запитав Орест Іванович.

- Поїхали, що будеш сидіти сама, – підтримала Дарина.

- Ні-ні, дякую, але я ще маю справи на роботі, - відмовилась Софія.

- Гаразд, тоді ми вже поїдемо, – промовив Орест Іванович. – Ти навідуйся до нас, Софійко. Не забувай старого…

- Звичайно, – вона обійняла почергово свекра та Дарину і попрощалася з ними.

  Софія вийшла на вулицю, морозяний вітер колючками впивався з обличчя. Сльози котилися по її щоках… В лічені секунди добралася до свого авто, завела  та поїхала додому. Квартира зустріла її гробовою тишею та гнітючою пусткою.

   Все… Можна не стримувати себе, не бути сильною, не вдавати спокій та не видавлювати посмішку. Можна просто поплакати та пожаліти себе. Важко, дуже важко все тримати в собі та під контролем, коли нерви на межі. Дуже важко, коли усі звикли, що ти сильна, вольова та незламна, і всі чекають від тебе рішучих рішень та дій.