2 Глава

  Розтоплений сніг потічками стікав по мокрому асфальті. Сонце визирало із-за хмар та дарувало свої яскраві промінчики. Усі з нетерпінням чекали весни, квітів, тепла, що прийдуть на зміну похмурим холодним дням.

   Софія завела свою «малинку» та поїхала за місто до Калинюків. Орест Іванович хотів навідати сина, от вона й визвалась підвести його, щоб не трусився в міському транспорті. Данило планував сам підвести тестя, але не встиг, оскільки мав важливу зустріч. Коли приїхала, свекор вже чекав на неї.

- Дарино, а ви з нами хіба не їдете? – запитала Софія, глянувши на жінку.

- Та якось не зручно, - зам’ялася вона.

    Після серцевого нападу Ореста Івановича, вона перебралася жити  до Калинюків, щоб не залишати хворого сусіда на самоті. Орест Іванович вже повністю видужав, але Дарина так і залишилась жити в нього. Жінка хотіла повернутись до себе додому, але сусід не відпустив її. Орест вже звик до Дарини та її доброго характеру. Звик щоранку зустрічати її на кухні і потім разом снідати та пити запашний чай. Звик до неспішних розмов пізніми вечорами, до її турботи та уваги. Він просто вже не уявляв, як буде без неї.

- Я також запропонував їй поїхати, але вона впирається, - промовив Орест Іванович.

- Звичайно, їдьте з нами, – підбадьорила  Софія. – Олег на вас також чекає.

- Так? – розгубилась Дарина.

- Авжеж, ви ж стали для нас рідною людиною, – усміхнулась Софія.

    Орест Іванович з болем в очах зустрічав сина на інвалідному візку. Важко йому було дивитись на свого сина в такому стані, але, зібравши волю в кулак, намагався тримати себе в руках і не показувати свого жалю, адже синові від цього краще не стане.

    Після смачного обіду, Олег повідомив батька про свою майбутню поїздку в США, адже батько був також не в курсі про задум Лариси.

- Ох! То ти назавжди туди їдеш? – запитав Орест Іванович.

- Не знаю ще… Поки, що тимчасово, а там видно буде, - промовив Олег. – До речі, Ніка також зі мною летить на три тижні.

- Так, подивлюся на ту Америку! – радісно сплеснула в долоні дівчина.

- Ну, наша Ларочка, молодець! – усміхнувся старий. – Сподіваюсь, що там тебе поставлять на ноги.

- Я теж…, - зітхнув Олег. – Дуже сподіваюсь…

    Орест Іванович з сумом глянув на сина. Біль, страждання, надія відображались в його очах.

- Все буде добре, сину, - промовив, стиснувши його руку. – Я впевнений в цьому.

  Дорогою додому Софія пригадала розмову з Данилом. Через декілька днів він має їхати в Крим. Чоловік планував там зустрітися з своїми добрими та надійними друзями, які мали вплив на тамтешню владу та правоохоронні органи. Гарантій не було ніяких, але надія вперто не здавалася. Софія навіть думки не припускала про те, що Рустема посадять.

    Із розмов з Тимуром Софія дізналася, що Рустем здоровий та перебуває в більш-менш нормальних умовах. Це хоч трохи заспокоювало жінку, проте стан постійної тривоги нікуди не подівся і гриз її з середини.

    Додому приїхала пізно. Прийняла душ, вийшла з ванної та помітила, що їй по скапу телефонувала Лара. Софія зручно вмостилася в ліжку, поставила перед собою ноутбук  та зателефонувала до подруги.

- Привіт! – усміхнулася, помітивши з екрану обличчя Лариси.

- Привіт! Як там у вас справи? – поцікавилась вона.

- Все добре, сьогодні привозила твого батька  до Олега. Повечеряли разом і розповіли йому про поїздку, – розказувала Софія.

    Лариса раділа, що її ідею вдалося втілити у життя. Вона спланувала куди повезе  та що покаже Ніці. Також  Лара облаштувала в квартирі брата все так, щоб йому було зручно пересуватися нею в інвалідному візку та користуватися побутовою технікою, посудом без допомоги сторонніх осіб.

- Ти така кругленька вже стала, – сказала Софія.

- Ох, і не кажи, справжній колобок, – похитала головою Лара.

- Ні, вагітність тобі личить.

- Якщо вона бажана, то личить усім, – усміхнулась подруга. – Показати тобі, що я вже придбала для своєї крихітки?

- Звичайно!

  Лариса показувала Софії мережані та гаптовані чепчики, рожеві костюмчики, пишні мініатюрні платтячка та ажурні пінетки. А ще різноманітні стрічечки та шпильки, м’які іграшки та різнокольорові брязкальця. Очі Лариси світилися від щастя і Софія щиро раділа за неї.

   Материнство – це ж таке неземне щастя. Весь всесвіт можна побачити в очах свого маленького дива, а його сміх не зрівняється з жодною всесвітньовідомою симфонією. В обіймах дитини забуваєш про будь-які проблеми та тривоги, адже лише вони можуть подарувати нам стільки ніжності та тепла…

   Жінки проговорили десь до першої години ночі (по нашому часі). Лариса розповідала про те, яку колиску хоче купити та яким має бути візочок і все в цьому дусі. Та помітивши, що в Софії втомлений погляд, Лара спохватилася і швидко попрощалася з подругою, побажавши солодких снів.

   В Америці в Лариси не було друзів, тому жінка дуже сумувала за Софією та Нікою. А ще відсутність коханого чоловіка навіювала негативні думки. В Лари був її блог та підписники, які своїми позитивними коментарями піднімали їй настрій, але це не могло замінити справжніх подруг. Та скоро її дорогенька племінниця навідається до неї і Ларисі вже не буде так сумно.