3 Глава

      Все місто потопало в густому сірому тумані. Ледь видно обриси дерев, будинків, навіть світло фар автомобілів, що проїжджають повз, якесь тьмяне. Туман надає таємничості та містичності усьому…Повітря насичене вогкістю, немов випари, осідає на легені…

     Софія розлючена вийшла з будинку в туман. «От ще тільки цього мені не вистарчало! – з пересердя подумала вона, - І спробуй тут кудись іти, як нічогісінько не видно!»

   Вони з Олегом знову посварилися. І все через тих його друзів. Чоловік повідомив, що їде у відрядження на тиждень, тому ці вихідні проведе з друзями на рибалці з ночівлею. «От на друзів у нього завжди є час, а на мене та дитину – ніколи! Вже дістав з тими своїми друзями!»

     Софія прийшла на порожню зупинку з надією, що буде їхати хоч якась маршрутка в її сторону, а то з тією сваркою, вона вже геть запізнюється.

    Туман огортав усе навколо, тому жінка, напруживши зір, приглядалась до проїжджаючих авто. Софія швидко поглянула на наручний годинник. «Спізнююсь, ох перепаде мені сьогодні…»

     В цей момент перед нею зупинився вже знайомий позашляховик. Пасажирські двері відчинилися й Рустем з радісною посмішкою промовив:

- Привіт! На мене чекаєш?

- Не зовсім, - розгубилась Софія й усміхнувшись додала, - Але, якщо підвезеш мене на роботу, то буду безмежно вдячна.

- Сідай!

  Софія швидко прошмигнула на своє місце й машина рушила з місця.

- Дякую, виручив ти мене, а то я вже думала, що спізнюся.

- Радий допомогти, - зиркнув на неї Рустем.

- А ти, що тут робив у таку рань? – здивувалась Софія.

- Та були справи…, - промовив він та подумав, що всі його справи зараз зводяться до її персони.

  Софія підозріло глянула на нього, адже в останній час, вони, як на диво, дуже часто ось так «випадково» зустрічаються. В неї закралися сумніви на рахунок цієї випадковості, але помітивши спокійний погляд Рустема, відкинула ці думки. «От вже придумую собі казна що... В нього, мабуть, є якісь справи в цій частині міста, а я вже понавигадувала собі…»

   Рустем, помітивши здивовано-зацікавлений погляд Софії, намагався вести себе невимушено та зробити свій вираз обличчя максимально байдужим. Не буде ж він ось так ні з того, ні з сього розповідати їй про свої почуття. Треба витримати паузу, почекати, щоб звикла до нього, а вже тоді про щось говорити. А то знайомі всього нічого, а він тут зі своїми почуттями. «Ох, а чекати до біса важко, враховуючи, що ми так часто бачимось і я її так сильно хочу…» - позираючи на Софію, думав Рустем. Він вдихнув повітря, щоб заспокоїтись й невимушено запитав:

- А в тебе коли вихідний?

- В понеділок, а що? – підозріло глянула на нього Софія.

- Та так… Просто цікавлюся. Мабуть, важко в такому режимі працювати?

- Я вже звикла… Знизила плечима Софія, - А ти, чим займаєшся?

- Та так, громадським харчуванням…, - нейтрально відповів Рустем.

  Софії було цікаво, що він має на увазі, але вони саме під’їхали на парковку, тому розмова перервалась.

- Ще раз дякую, - промовила Софія й чомусь додала, - з мене кава.

- Ловлю на слові, - підморгнув до неї Рустем.

   Софія переодягалась в підсобці й сама собі дивувалась… Ось хто її тягнув за язик запропонувати йому цю каву? Навіщо їй це взагалі? Правду кажуть, що язик без кісток – це точно про неї. «Ах, не відомо, коли ми ще зустрінемось, - заспокоїла себе, - телефону одне одного ми також не маємо, тому не має чого хвилюватись. Може пронесе?..»

   Не пронесло… Все сталося знову випадково…

  Софія у свій законний вихідний поверталася з відділення нової пошти, бо забрала посилку для доньки. Ніка замовила собі через інтернет лампу для сушки гель-лаку, оскільки пішла на курси манікюру. Понеділок - дочка в школі, чоловік ще зранку поїхав у своє відрядження. Вони так і не помирилися з ним, адже вихідні Олег провів з своїми дружками. Софія вже так від усього цього втомилась, що їй стало на все байдуже.

     Вона йшла парком додому, адже в даному випадку, це самий коротший шлях. Моросив дрібний дощ й Софія злилась на себе, що не взяла парасолі та ще й легко одягнулась. «Ось тепер йди та мокни! – знервовано подумала, - ще й трусися від холоду!» Погляд зачепився за знайоме кафе «Фіруза». Їй вмить захотілось їхнього ванільного лате, відчути ту приємну та затишну атмосферу, яка там завжди панує. Довго не думаючи, Софія зайшла в середину - поп’є кави, зігріється та й дощ перечекає. В середині було багато великих зелених вазонів, а столики розміщувались таким чином, що вони немов потопали в острівцях цієї зеленої криси. В повітрі витав аромат кави, змішаний з різноманітними прянощами. Відчувалися нотки кориці, ванілі, кардамону…

 Софія зручно вмостилась за столиком біля вікна. Розлогі гілля фікуса «Бенжамін», створювали затишок та усамітнення. Вона замовила собі лате та тістечко. За вікном ще сильніше почав падати дощ, зірвався вітер й бездушно терзав жовте листя на деревах. Софія дивилась на пустий парк, мокрі дерева, пожовклу траву та краплини, що стікали по склу...

Спогади

Осінь 2001 рік