2 Глава

         Софія вийшла з роботи і вся зіщулилась від сильного пориву вітру. До сильного вітру додався ще й дощ, що почав моросити. «Просто чудово! – знервовано подумала вона. - Поки дійду додому, то вся буду мокра!»

    Вона обхопила себе руками, звернула за ріг будинку, де знаходився їхній супермаркет й попрямувала нічними алеями додому. З-за повороту перед нею виїхало знайоме авто.

- Привіт! – відчинивши двері, промовив Рустем.

- Привіт! – здивувалась Софія, - Що ти тут робиш посеред ночі?

- Чекаю на тебе.

- А що, щось трапилось?

- Сідай в машину, не мокни, - промовив чоловік й, нахилившись, відчинив їй двері біля себе.

    Софію не потрібно було довго вмовляти, адже дощ ставав все сильнішим.

- І все ж таки, що трапилось? – запитала вона, сівши біля нього.

- Нічого, просто вирішив підвести тебе додому, - спокійно відповів Рустем й глянув на неї своїми чорними очима.

   Софія втратила дар мови… В голові вмить пролетіло тисячі думок. «Стоп! – роздумувала вона, - а чому це він вирішив отак несподівано мене підвести? Ми навіть не друзі, просто знайомі… Що йому взагалі від мене потрібно? Може він якийсь маніяк?»

    Напевно по виразу її обличчя та запалій мовчанці Рустем усе зрозумів, тому, усміхнувшись, сказав:

- Ну, що ти дивишся на мене, як на якогось маніяка? Я проїжджав поруч, дивлюсь - ти йдеш та мокнеш, ось і вирішив підвести, - сходу видумав Рустем, не буде ж він їй розповідати, що чекав тут на неї годину, - А ти що, проти?

- Ні…, - розгублено промовила Софія.

- От і добре, - сказав чоловік й виїхав на дорогу. Він підкрутив пічку й увімкнув музику.

- Не страшно тобі ось так ходити вночі?

- Та ні, я вже звикла.

- А твій чоловік, як до цього ставиться? – поцікавився він.

    «А йому взагалі байдуже…»,  - подумала Софія, але вголос сказала те, що би хотіла чути від Олега.

- Хвилюється… Дуже…

    Рустем скоса глянув на неї, але промовчав. Він би її нізащо не дозволив йти одній через місто серед ночі. «Хвилюється він, аякже…», - подумав.

    В салоні запала мовчанка, лише звуки саксофона, що звучали з приймача, порушували тишу. Софія відвернулась до вікна й розглядала нічне місто. Вона зігрілась і стало так добре та затишно… Музика заспокоювала… Жінка сперлася на спинку крісла й закрила очі, насолоджуючись звуками мелодії.

    Рустем кидав на неї швидкі погляди. Любувався її волоссям, що розметалось по плечах, лебединою шиєю, ідеальними лініями профілю обличчя.

     Що ж я творю? У неї є чоловік, можливо діти… Чого я намагаюсь досягти? Я ж не хочу розвалити її шлюб? Чи хочу?.. Рустем метався в своїх думках, немов загнаний звір. Відколи побачив її розпластаною на пішохідному переході, коли він мало не збив її, то не може дати собі раду. Коли подивився у її чарівні очі, то втратив голову. Все пішло шкереберть… Це неначе якась мана, невиліковний вірус… Він постійно думає про неї, вона сниться йому в еротичних снах.

   Рустем завжди зневажав та засуджував зраду в подружньому житті. Зрада для нього була неприпустимою в будь-яких проявах, не залежно чи це стосувалось сім’ї, чи дружби, чи держави… Власне, тому й покинув рідний Крим після анексії, адже вважав, що не хоче й не буде жити за правилами чужої країни. Тому й започаткував тут власну справу. Все потрібно було розпочинати з нуля, але йому вдалося. Тепер, коли минуло два роки після переїзду, в нього є своя невеличка мережа кафешок. Поки що це лише сім кафе у трьох містах, але Рустем вже добре заробляє й планує розширити свою діяльність та побудувати ресторанно-готельний комплекс.

   Думки про майбутнє трохи відволікли його від Софії. «Ось її зупинка, - подумав він, - Як же не хочеться, щоб вона йшла…» Рустем припаркувався за зупинкою, але Софія й далі сиділа, притулившись до вікна. Він нахилився до неї й помітив, що вона спить. Вираз її обличчя в сні став спокійним та розслабленим і від цього ще більше притягував. Рустем дивився на сплячу Софію й міркував над тим, що коли людина спить, то з неї спадають усі маски й можна побачити, яка вона є насправді. Чоловік здогадувався, що в Софії є якість сімейні проблеми, адже її погляд був завжди сумний, вираз обличчя втомлений, а в очах не було іскри, котра є в жінок, які випромінюють щастя. І ось тепер, коли Софія спить, то видно яка вона беззахисна та слабка, хоча здається сильною та впевненою в собі жінкою.

    «Як же хочеться її обійняти, поцілувати… Та я її просто хочу! Усю!», - подумав Рустем. Він пожирав її очима, розглядав та роздягав поглядом. Софія в сні повернулась. Її куртка була розстібнута, а облягаючи кофта, що була на ній, окреслювала обриси грудей та стрункої фігури. Тепер Рустему відкрилося ще більше простору для хтивих думок.

  «Так, треба припиняти цей мазохізм», - подумав він й набрав повні груди повітря та повільно видихнув, - «Ніби заспокоївся…» Рустем легенько торкнувся її плеча:

- Софіє, прокидайся, ми приїхали.

Жінка з просоння не могла зрозуміти, що трапилось і де вона знаходиться та побачивши Рустема, вигукнула: