ІІ Розділ Жовтень 2016 рік 1 Глава

   І знову осінь дарувала погожі дні… Небесна блакить, осяяна золотим сонцем, в повітрі літають павутинки бабиного літа, а жовто-багряне листя шарудить під ногами. Тепло, приємно, затишно… А головне усе просякнуте запахом осені, адже кожна пора року має свій особливий та неповторний аромат…

    Софія з посмішкою поверталася додому з ранкової зміни. Сьогодні її визнали кращим касиром місяця і виплатили премію. Вона накупила усяких смаколиків, щоб потішити своїх домочадців.

     Поки Ніка в подруги, чоловік на роботі, а до вечора ще достатньо часу, то вирішила прогулятися й піти додому через парк. «Трохи довше, - подумала вона, - але погода чудова, а я цілісінький день у приміщенні…» Проходячи поз кафе, Софія пригадала, як тут сиділа з Рустемом. Минув майже місяць з того часу, але вона його більше не бачила.

    Приємний аромат кави та свіжої випічки витав у повітрі, неначе запрошуючи в кафе. Софія поглянула на наручний годинник «за двадцять хвилин четверта, ще є час випити кави», - подумала вона й зайшла в кафе. Щоб не витрачати час, вона підійшла до барної стійки й сама зробила замовлення.

- Я буду на терасі, - промовила жінка.

    Вона сіла за той самий столик, що й минулого разу. Принесли її замовлення й Софія обхопила обома руками гаряче горнятко запашного лате з ароматом ванілі. Легкий вітерець, немов дражнячись, розвіював її волосся, а загадкова усмішка торкнулась губ. Їй не хотілось думати про буденні проблеми, а просо помріяти… Як же рідко вона просто мріяла? Її голова завжди заклопотана цілою низкою питань та буденних проблем, які, неначе павуки, затягували її в свої тенета.

    Софія мріяла про спільні подорожі, міцну сім’ю, розуміння доньки та кохання й підтримку чоловіка, про стабільність та щасливе майбутнє… Захотілось відчути себе просто жінкою, ніжною, вразливою, можливо інколи примхливою. Жінкою, на яку дивляться з захопленням, оточують турботою, говорять компліменти, дарують квіти та подарунки без причин, ніжно цілують і просто кохають щиро, пристрасно, без обмежень…

    Софія зробила останній ковток, вдихнула п’янке повітря й іронічно усміхнулась. «Ну ось, помріяла, розвіялась і досить. Пора йти додому…» Офіціантка забрала порожню філіжанку й поставила на її місце нову, приємний аромат кориці залоскотав смакові рецептори.

- Але я не робила цього замовлення, - здивовано промовила вона. Офіціантка знизила плечима й пішла.

- Це я замовив тобі каву, - з-за спини почувся знайомий голос. Рустем підійшов ближче й встав навпроти Софії.

- Привіт! – промовив він й, глянувши на стілець, додав, - Ти не проти моєї компанії?

- Привіт! Ні, звичайно, сідай, - усміхнулась вона, - Дякую за каву.

- Як в тебе справи? – запитав чоловік.

- Добре, а в тебе?

- Все гаразд… - не визначено промовив він, - Їздив у відрядження по роботі.

   «Вона зонову сама…, - подумав Рустем, - І погляд сумний… Та хто я для неї, щоб лізти в душу з своїми запитаннями?»

   Вони поговорили на загальні теми і Софія ще раз подякувавши за каву, пішла. Рустем з сумом дивився їй у слід. Нічого особливого в ній не було, звичайна середньостатистична жінка зі своїм багажем проблем та роками сімейного життя. «Зачепила мене, - подумав з гіркою усмішкою, - своєю прямотою, гостротою, самодостатністю… А головне, її очі… З таким дивним відтінком, інколи сірі, як небо перед грозою, а буває стають зеленкуваті, як штормове море…» Рустем похитав головою: «Вона не моя… Не моя…»

- Вам ще чогось принести, Рустеме Ахтемовичу? – запитала офіціантка.

- Ні, нічого, Ліко не потрібно.

   Софія йшла додому з дивним відчуттям… Якийсь неспокій та сум’яття огорнули її після тієї зустрічі. «Не хочу про це думати! – сказала собі, - Не буду думати…»

  Вдома вона поринула в роботу, готуючи вечерю. Софія роздумувала над тим, що подарувати чоловікові на День народження та щось не виходило. Її думки постійно поверталися до іншого чоловіка. І як вона не намагалась не згадувати Рустема, все одно думки про нього не давали спокою. Пригадалось кафе в парку, тепер воно завжди буде асоціюватись з ним. А ще назва така дивна «Феруза», що це означає?..

    Після спільної вечері усі порозходились по кімнатах, залишивши Софії гору брудного посуду. «Все, як завжди, - розчаровано подумала вона».

    На кухню забігла Ніка.

- Мамо, а в мене кишенькові гроші закінчилися, - промовила вона.

- Піди до тата, він тобі дасть.

- Я вже казала йому, але він немає і відправив мене до тебе.

- А-а-а, ну гаразд…  - промовила жінка і здивувалась, адже Олег заробляє більше від неї, куди ж поділась зарплата?  

   Отримавши гроші, дочка миттю випарувалась з кухні. Після того, як Софія зробила усю хатню роботу, то заварила собі м’ятний чай та вийшла на невеличку лоджію. Це її улюблене місце в квартирі… Тут було декілька полиць з книжками, м’яке крісло та маленький столик. Через великі вікна добре потрапляло сонячне світло, а орхідеї та азалії надавали затишку.

   Та зараз була ніч і світло вуличних ліхтарів наповнювало лоджію тьмяним сяйвом. Софія сіла в м’яке крісло, обхопила гаряче горнятко руками й неспішно пила чай. М’ятний аромат витав у повітрі, а приємне тепло зігрівало тіло. Вона через вікно дивилась на круглий місяць та зорі, що всипали небо й поринула в спогади…