34

Повернувшись до будинку, вони розігріли у мікрохвильовці піццу, відкрили пляшку вина та, ввімкнувши телеканал зі старими голівудськими комедіями, вмостилися перед телевізором. Надворі стояла тиха, тепла, майже літня ніч, крізь прочинене вікно долинав шум хвиль, не хотілося ні про що розмовляти, і Еріку здавалося. що він міг би так просидіти усе життя, до того йому було спокійно і затишно. Проте Поллі позіхнула раз, другий, потім підвелася і промовила:

 - Щось я вже втомилася, мабуть, піду спати. Ти ще побудеш тут чи теж підеш у свою кімнату?

 - Я теж буду лягати. - сказав Ерік. - Краще завтра раніше встану і піду погуляю по пляжу.

 - Тоді на добраніч! - вона поцілувала його у щоку та попрямувала сходами нагору.  Ерік вимкнув телевізор і якийсь час ще подивився у вікно, на повний місяць, котрий підіймався понад кронами дерев усе вище й вище. Йому здалося, що десь там, за вікном, лунає тиха музика, хоча, скоріше за все, то була тільки гра його уяви. А може, в когось із сусідів видалася вечірка...

Чомусь йому не хотілося йти нагору, і він відтягував цю мить, як тільки міг. Сходив на кухню, дістав із холодильника пляшку води і напився. Перевірив, чи замкнено вхідні двері. Знову постояв біля вікна. Він почував себе якось дивно, і сам не міг пояснити свій стан. Наче якесь передчуття хвилювало його, не давало спокою. Але що воно означало - хороше чи погане?

Нарешті він все ж погасив світло та піднявся сходами на другий поверх. Відведена йому кімната була в дальньому кінці коридора. Ерік минув зачинені двері, а наступні були трохи прочинені. Він не зміг втриматися, щоб крадькома не зазирнути туди.

То була спальня Поллі. Дивно, але попри те, що вона так хотіла спати, дівчина ще не лягала. Вона стояла біля вікна в одній коротенькій нічній сорочці, дивно осяяна місячним світлом, і дивилася кудись вдалину.

Він не встиг навіть  усвідомити, що робить, як уже опинився поруч із нею, обійняв  за талію та сховав обличчя у її розпущеному по плечах волоссі, що пахло жасмином і морським бризом.  Майнула думка, що зараз Поллі насварить його і прожене, але дівчина навіть не воррухнулася...

***********

Два наступних дні злилися в його свідомості у якийсь дивовижний сон, в якому було зовсім мало подій, але надзвичайно багато відчуттів та емоцій. Пізніше, навіть якби він дуже захотів, то не зміг би пригадати жодних деталей - що вони їли, як проводили час, про що розмовляли. Зате він до найменших подробиць, до крихітної родимки над ключицею чи веснянки на носику, зберіг у пам'яті її образ - якою вона була тоді, у ті два сонячних дні, що їх неначе подарувало осені літо. Він дивився на неї і не міг надивитися, не уявляв, як зможе жити без неї далі. Це було б те саме, що жити без повітря, що потрапити на довічне ув'язнення без права колись побачити сонце. Він розумів, що все одно це станеться - йому доведеться жити без неї, але відразу ж проганяв від себе ці думки.

Вже в останній день цього вікенду, надвечір у неділю, вони ліниво лежали на пляжі, тримаючись за руки, і дивилися в небо. Настрій був розслаблений і трохи сумний. Кожен із них мовчав і думав про щось своє. Коли раптом у кишені Ерікових шортів задзвонив телефон.

 - Не бери, - сказала Поллі. - Ну їх усіх...

 - А раптом це... - він замовк. Не хотів вимовляти імені Теда. Але, тільки подумавши про нього, відчув, як у грудях щось важко обривається. Його охопила досада - ще так мало залишилося часу, навішо цей недоречний дзвінок?

 Але то був всього лише містер Рассел. Він поцікавився, як минає їхній похід та повідомив, що ремонт у його квартирі закінчений, отож син може повертатися додому. Але в понеділок вони з Еммою чекають його на обід.

 - Добре, я прийду, - відповів Ерік і попрощався.

 - Давай кудись втечемо, - замислено сказала Поллі. - Далеко-далеко, в іншу країну. Щоб нас ніхто там не знав. Імена поміняємо, зробимо нові документи...

 - Було  б чудово, - відповів Ерік. - Але...

 - Що "але"?

 - Мені не можна кидати університет.

Вона махнула рукою і відвернулася.

**********

Вже коли у понеділок зранку потяг мчав їх назад до міста, Ерік наважився озвучити ті думки, які нав'язливо крутилися в його голові.

 - Поллі, - схвильовано почав він, - ти знаєш, я планую залишитися тут, не повертатися до свого району. Я ще, правда, не знаю напевне, як це зробити, але неодмінно придумаю. Я дуже хочу закінчити університет і потім стати вченим, як професор Морган.

 - Я рада, що ти маєш такі грандіозні плани, - сухо відповіла Поллі. Вона була чомусь не в настрої, здавалося, у своїх думках витала далеко звідси.

Проте Ерік вирішив усе одно викласти все, про що думає, бо невизначеність для нього завжди була гіршою за будь-який , навіть неприємний, розвиток подій.

 - Я, звичайно, розумію, що до Теда мені далеко, - його голос схвильовано перервався. - Я пам'ятаю, як ти казала, що хочеш стати дружиною дипломата...

 - Еріку, ти дурень, - роздратовано промовила Поллі, не дивлячись на нього. Її погляд був звернений за вікно, але, здавалося, вона дивиться кудись ще далі. - До чого ти приплів сюди Теда? Якщо хочеш знати, ми з ним порвали стосунки. Я більше з ним не зустрічаюся. Просто ми домовилися поки що про це не говорити, поки закінчиться... ваша угода.

Останні слова прозвучали хрипко, наче вона от-от мала закашлятися.

 У Еріка до щік прилила кров. Він відчув  радість, схожу на ту, яка виникає, коли виходиш із кабінету після успішно складеного екзамену. Але тоді разом із радістю приходило полегшення, а зараз приємне відчуття було змішане з занепокоєнням, наче  у всій цій ситуації вчувався невідомий підступ.

 - То, може, ти... зі мною... тільки через те, щоб помститися йому? - видихнув він.

Поллі нарешті повернула голову від вікна і здивовано глянула на нього.

 - Ти зовсім "ку-ку" чи прикидаєшся?

- Тоді, якщо між вами все скінчено... може, ти погодишся зустрічатися зі мною? - Ерік знав -  йому не треба було цього говорити, він надто поспішає. Але це відчуття, що у нього так мало часу попереду, і невідомо, що принесе кожен наступний день, страшенно мучило його.