11

 - А для чого тобі це знати, Еріку? - спитав містер Вілкінз. - Знаєш, як у Біблії написано - "примножуючи знання - примножуєш скорботу..."

- Так, для себе, - відповів хлопець. - щоб дещо зрозуміти.

- Але якщо ви будете обговорювати цю тему з іншими людьми, у вас можуть виникнути серйозні проблеми.

 - Містере Вілкінз, - спитав Тед. - А чому ви опинилися тут, у "мінусах"?

 - Чи не забагато питань, мої юні друзі? Добре, давайте все по  порядку. Отже, Еріку, відповідаю спершу на твоє запитання. На самому початку двадцять першого століття у нашій країні, та й у всьому світі також, виник дефіцит робітничих кадрів. Молодь  вся поголовно прагнула здобути вищу освіту і такі "престижні" професії, як економіст, юрист, лікар, міжнародник, програміст і тому подібне. Ну, звичайно, були хлопці і дівчата, які не вступали до університетів через те, що не мали достаньо знань або просто не бажали вчитися. Але навіть і вони шукали таку роботу, яка була легшою і "красивішою" - наприклад,  продавцем у магазин чи офіціантом ішли працювати залюбки, а от санітаром у лікарню або сантехніком уже не бажали. Через те тодішній прем'єр-міністр запропонував  експериментальну реформу - поділити усіх людей на соціальні класи, щоб у суспільстві було порівну представників розумових професій та робітників.

 - Отже, тоді для всіх провели ТОМ і поділили на класи за здібностями? - спитав Тед. - А якщо раптом людина була начальником, а тест показав, що їй слід стати простим робітником?

 - От у цьому й вийшла заковика, - містер Вілкінз задумливо похитав головою. - Ті громадяни, що вже були при чинах та високих посадах, не були зацікавлені у складанні іспитів. Ось уявіть - ви президент, а тест покаже, що маєте бути, наприклад, простим інженером. Яка тоді буде колотнеча, правда? Тож було прийнято рішення, що всі, хто на той час займав керівні посади, переходять у клас "Е", так би мовити, "на автоматі". Ну і  з ними їхні родичі, друзі, а ще ті, хто мав достатньо грошей, аби домовитися з ким потрібно... Тож як дійшла справа до проходження тестів, виявилося, що еліту вже повністю укомплектовано. Навіть виник деякий "перебір". Тому решту  населення ділили уже тільки між трьома класами. Звичайно, були незадоволені, в різних містах спалахували страйки, але уряд поспішно прийняв рішення про надання нижчим класам соціальних пільг та бонусів, таких як безкоштовне житло, медицина, освіта тощо. Правда, все  це було гарантоване лише тим людям, які працюватимуть за заздалегідь визначеним для них фахом, житимуть у відведених під їхній соцклас районах і виконуватимуть усі норми та правила, що встановила для них держава. А кому не подобалося - могли йти жити ось сюди, у ці нетрища... А ось і відповідь на друге питання - чому я вже не викладаю у школі, а мешкаю тут. Кілька років тому деякі громадські активісти написали петицію на адресу президента з проханням дозволити голосувати на виборах не лише представникам двох вищих класів, але й усім іншим громадянам. Адже ми всі працюємо, платимо податки, то чому ж не можемо обирати тих людей, що керуватимуть державою. Офіційні пояснення від представників влади були такими:  люди з нижчих соцкласів мають недостатній інтелект, їх легко підкупити чи задурити голову обіцянками, тому  й голосують лише добре освічені і матеріально забезпечені  - ті, хто належать до класів "С" та "Е". Я теж тоді підписав цю петицію. Але ніякої користі вона не принесла, навпаки, всіх, хто залишив під нею свій підпис, позвільняли з роботи і відправили на всі чотири сторони, як "неблагонадійних". От так я й опинився  в "мінусах". Але і тут можна жити, хлопці.  Завдяки тому, що мої учні не забувають про мене, я ні в чому не відчуваю потреби. Але хочу вас попросити - будьте обережні, моїх помилок не повторюйте. Бо у вас ще все життя попереду.  Здобувайте професію, працюйте... а там раптом ще щось зміниться на краще...

Поки вони розмовляли, надворі вже почало сутеніти

 - Та вам пора додому, - захвилювався старий вчитель. - Увечері тут небезпечно!

 - Добре, ми підемо, - сказав Ерік. - Дякую вам за розповідь, містере Вілкінз.

Вони з Тедом вийшли з вагончика і закрокували вузькою вулицею. Скрізь горіли багаття, жителі нетрищ готували їжу просто на подвір'ях,  цілі родини сиділи на порозі своїх домівок або простелених на землі ковдрах та вечеряли, розмовляли. Для них це була звична картина, а от Тед ніяк не міг повірити, що є місце, де люди живуть у таких жалюгідних умовах.

 - Чомусь цього всього не показують по телевізору, - тихо сказав він Еріку. - Я взагалі до знайомства з тобою поняття не мав, що існують такі "мінуси".

- Ага, ти думав, що так живе наш клас "Ч".

 - Бо так зображують у фільмах  і телешоу. Цікаво, чому?

 - Може, щоб люди з інших районів боялися до нас приходити? - припустив Ерік.

 - Мабуть, так і є. Але я розкажу своїм знайомим...

 - Не треба, не розказуй. Ти ж чув від містера Вілкінза, чим  може обернутися те, що хтось забагато балакає!

 - Та мені нічого не буде, ти ж знаєш, хто мої батьки...

 - Ти впевнений, що точно нічого не буде?

Тед замовк. У цю мить із темряви прямо перед ними виросла чиясь фігура...