10

Вони перейшли через міст, по якому  повільно сунули поїзди, потім звернули праворуч -  на чималий пустир, де ніби велося будівництво, та разом з тим зараз не було видно жодної душі. На горизонті темнів невеликий лісок, а прямо перед хлопцями піднімалися закинуті котеджі колишнього приватного сектору, який багато років тому був  приміським сільцем, потім мегаполіс поглинув його, а ще через якийсь час мешканців переселили у багатоповерхівки,  їхні  ж будинки підлягали знесенню, та поки що  вони стояли, зяючи провалами вікон та вибитими дверима.

 -О, тут мені більше подобається, ніж у вашому прилизаному двісті сорок п'ятому! - збадьорився Тед. - Це який район? Уже нетрища?

 - Ні, тут ніхто не живе,  - відповів Ерік. -  Це таке... ну, як кордон, чи що.

- А де ж прикордонники?

- А он і вони!

З-за  рогу покинутого будинку вигулькнула групка хлопців їхнього віку, а може, й старших. У кожного на голові була пов'язана чорна бандана.

Циганкуватий здоровило, що був у них, мабуть, за головного, підійшов до новоприбулих і зміряв їх зневажливим поглядом.

- Це ти, Пітерсоне? -  звернувся він до Еріка. - Куди чешеш? І що це за фраєр з тобою, щось я його не знаю?

 - Це мій двоюрідний брат, - відповів Ерік. - Йдемо Вілкінза провідати, ось хавчик йому несемо.

Ватажок  вуличної "команди" безцеремонно відібрав у хлопця пакет із продуктами, які  Ерік з Тедом купили в супермаркеті перед тим, як відправлятися до "мінусів". Він заглянув досередини і , видно, нічого цікавого для себе не побачив, бо обличчя його скривилося.

 - А куриво в вас є? - спитав він Еріка.

- Звідки? Ти знаєш, що у нас заборонено.

 - Ну, тоді "бабки" давай!

Ерік взявся шукати  гроші в кишенях, але Тед його випередив.  Він дістав з куртки гаманця і тицьнув хлопцю в бандані першу-ліпшу купюру. Той аж присвиснув:

 -Ого, Еріку, маєш багатого родича! Добре, проходьте!

Коли "варта" безшумно зникла за поворотом, Ерік дорікнув Теду:

 - Ти багато їм дав, тепер вони будуть увесь час стільки вимагати!

 - Ну я не знав, - виправдовувася той. - І хіба це так багато? У нас на такі гроші й пиріжка не купиш...

 - Тс-с... - зупинив його Ерік. - Не так голосно. От ми і прийшли.

Перед ними було щось схоже не то на циганський табір, не то  на величезний базар, де ліпилися докупи будівельні вагончики,  халупи, зроблені з листків бляхи або шиферу,  якісь дерев'яні  хатинки, що віддалено нагадували собачі буди, а то і просто  намети з брезенту. Тут було багато людей - хтось сидів на порозі свого житла або просто на землі, хтось готував їжу на вогнищі, розведеному прямо  біля дороги, хтось розвішував тут же на мотузках випраний одяг, бігали  худющі облізлі собаки й коти навперегінки з напівроздягненими дітьми... Вони проводжали очима добре одягнених незнайомців, але ніхто їм нічого не сказав, усі продовжували займатися своїми справами.

 - Ці люди... вони увесь час тут живуть? - пошепки спитав Тед.

 - Ага.

 - І взимку?

 - Ні, взимку вони в Ніццу перебираються... Звичайно, тут.

 - Але ж  як можна жити в таких халупах? Немає води, опалення...

 - Якось живуть. - Ерік підійшов до одного з вагончиків і постукав у брудну шибку під самою стелею. - Містере Вілкінзе,  це я,  Пітерсон!

Всередині почулися чиїсь кроки, і двері зі скрипом  відчинилися.  З вагончика виглянув згорблений літній чоловік у окулярах, що, незважаючи на теплу погоду, кутався у  засмальцьовану ковдру.

 - А, Еріку, заходь! - зрадів він. - Не забуваєш старого...

 - Я вам трохи продуктів приніс.

 - Та не треба було, в мене  ще є харчі, он Денніс позавчора заходив. 

 - Я таке взяв, що не зіпсується - консерви, суп у пакетиках, сухарі... ви покладіть тільки в надійному місці, щоб ті малі злодюжки не добралися, то буде вам  на кілька днів.

 - Дякую, друже, - старий поплескав хлопця по плечу. - А хто це з тобою?

 - Це мій двоюрідний брат, -  уже звично відрекомендував Теда Ерік. -  Тед. Він ... з Оклахоми в гості приїхав.

 - Дуже приємно, - господар вагончика потиснув Тедові руку. - Мене звуть містер Вілкінз. Я був учителем історії у школі, де навчається Ерік.

 - Але, якщо ви вчитель, то  чому тут  живете? - не втримався від запитання Тед. -  Адже вчителі звичайно належать до класу "С"...

 - Вчитель і колишній вчитель - це дві великі різниці, - сумно посміхнувся містер Вілкінз. - Та ви заходьте, сідайте, я зараз чаю зігрію.  

Виявляється,  до вагончика була  таки підведена електрика - старий  налив  у   побитий життям електричний чайник води із пляшки та поставив грітися. Хлопці посідали на вузькому складаному ліжку - бо більше тут меблів не було, тільки столик і  пластиковий стілець, на якому сів сам господар.  Біля протилежної стіни стояли ящики, які замінювали шафу та книжкові полиці - в одному лежав одяг, в іншому - книги

 - Ну, юначе,  - звернувся містер Вілкінз до Еріка, дістаючи три різномасні чашки та вкидаючи в кожну пакетик з чаєм, - Хвалися вже своїми успіхами! Як склав ТОМ?

- Все добре, - Ерік посміхнувся. - Мені навіть не одну професію запропонували, а цілих три на вибір.

 - Демократія, -  містер Вілкінз залив пакетики окропом із чайника та поставив  чашки перед хлопцями, розгорнув  пакет із печивом. - Пригощайтеся...  То що ж ти вибрав, якщо не секрет?