Життя триває...

За кілька днів Тоні сидів у своїй кімнаті, неуважно дивлячись у планшет, на якому було записане його домашнє завдання, а думками був на кухні, де зараз пили чай і розмовляли його батьки.

Так, Тоні навчився не лише подумки спілкуватися зі своїм другом-марсіянином, а й слухати, про що думають інші люди. Правда, це не завжди виходило добре, особливо ж, коли навколо було багато людей — тоді хлопчикові здавалося, що він перебуває у центрі гігантського бджолиного вулика, а навколо дзижчить безліч комах, і їхні голоси зливаються в один безладний гомін, у котрому важко щось розібрати, лише  від зусиль дуже скоро починає боліти голова.

Але Раа казав йому, що поступово Тоні навчиться керувати своїм даром і зможе спілкуватися за допомогою телепатії лише тоді, коли сам побажає. От зараз він дуже хотів дізнатися, про що розмовляють батьки — і йому це вдалося! Він замружився — і виразно побачив, як обоє сидять на м'якому кухонному диванчику, мама відрізає шматок пирога і подає татові, а той вдячно усміхається.

 — Ну, що там вирішили на вашій вченій раді? — нетерпляче поцікавилася Поллі.

Її сенсаційне шоу мало величезний успіх, його переглянули практично всі жителі Марса та мільярди людей на Землі. Тепер вона стала справжньою знаменитістю, а разом з нею —  її син і чоловік. Директор телестудії  дав вказівку відзняти цілу серію телепередач, присвячених життю та культурі марсіян, і тепер вона була завалена роботою, так що вгору не було коли глянути. Але це була дуже цікава і, безперечно, потрібна робота, тому Поллі підходила до даного їй доручення з особливою серйозністю.

На превеликий жаль молодої жінки, соплемінники Раа категорично заперечили висловлену нею ідею про те, щоб  марсіянські міста відвідала знімальна група та зафільмувала подробиці життя їхніх "сусідів".

Взагалі, вони були досить химерними, ті марсіяни. Справжні інтроверти. Не бажали приймати у себе гостей і самі не хотіли виходити на поверхню. Усі дипломатичні обов'язки щодо контактів двох цивілізацій узяв на себе Раа, справляючись зі своєю місією з неабиякою гідністю.

А може, він і справді просто прив'язався до Тоні та його родини. Уявіть собі — марсіянин уже встиг побувати в гостях у їхньому будиночку, хоч і відмовився від частування, запевнивши, що у його  народу дещо інші кулінарні вподобання.

Але зараз його тут не було, подружжя Пітерсонів розмовляло тет-а-тет. Звичайно, якщо не рахувати Вогника, котрий, здавалося б, сумирно сидячи у своїй кімнаті, насправді був присутній при їхній бесіді, хоч нічим і не видавав себе.

— Все вирішилося на користь нашого задуму, — відповів Ерік. — Щоправда, для цього довелося добряче попотіти. Знайшлися серед високого начальства і тут, і на Землі люди, котрі вважали, що контакт із марсіянами — це всього лиш розіграш, дурний жарт, або якийсь мій потаємний хід з метою прославитися чи добре заробити…

— Але вам вдалося їх переконати? У тому, що Марсу дійсно загрожує небезпека?

 — Тільки після того, як наші астрономи із НАСА підтвердили, що за останні роки спостережень супутник Марса Фобос значно наблизився своєю орбітою до орбіти планети. З кожним роком, чи навіть і днем, все зростає сила гравітації, з якою супутник притягується до Марса. Якщо так триватиме і надалі, то за дуже короткий час з Фобосом станеться те ж саме, що з його "родичем" Танатосом багато віків тому — він вибухне, влаштувавши тут черговий Апокаліпсис. Від цього жодний купол, хай би яким міцним він не був, нас не врятує. Якщо залишити все без змін, колонія приречена на неминучу загибель.

 — Тож вони погодилися з вимогами, котрі поставили марсіяни?

 — Ну, а куди їм подітися? Зрештою, на утримання та розбудову Просперіті витрачені такі значні кошти, що навіть якби нашій владі було байдуже до долі мешканців міста — матеріальні цінності, споруди, техніка — все для них надто важливе, щоб  цим ризикувати. Тому президент колонії підписав угоду, згідно якої ми відмовляємося від дослідження надр Марса та втручання у життя марсіянських міст, крім тих випадків, коли "сусіди" самі побажають із нами зв'язатися. Натомість вони дозволяють колоністам розпоряджатися поверхнею планети, забудовувати і заселяти її так, як нам того  заманеться. 

 — А той супутник, що загрожує життю на Марсі, що з ним буде?

 — Марсіяни дуже розумні, у них багато напрацювань на всі випадки життя. Тож спільно із нашими вченими вони працюють над удосконаленням того мого "трактора", котрий колись допоміг подолати астероїд, який загрожував Землі. Пам'ятаєш ті дні?

 — Ще б пак! А чому не можна використати той механізм повторно, а треба його переробляти?

 — Ну, тоді ми мали справу з невеликим небесним тілом, а нині — потрібно ліквідувати чималий супутник, тут найменший прорахунок неминуче призведе до катастрофи. Можу сказати, що Раа та його сородичі нам дуже допомогли. Виявляється, їм добре відомі фізичні закони, до котрих земляни ще не "доросли". Але от космольотів вони не будують з принципу. Вбили собі в голову, що не повинні покидати свою планету — тож тепер доведеться об'єднати зусилля, аби сконструювати той прилад і в найкоротші терміни доставити його на орбіту. Але я впевнений — усе в нас вийде!

 — А де Тоні? — Поллі тільки зараз зрозуміла, що вже давненько не бачила сина, і занепокоїлася, чи не втрапив він у ще яку халепу. З нього станеться…

Проте як тільки вона про це  запитала, двері рипнули — і до кухні увійшов Вогник, вдаючи, що опинився тут цілком випадково.

— А мені можна пирога? — запитав він.

 — Так, звичайно, — Поллі відрізала шматочок і поклавши на тарілку, підсунула синові. Той вмостився на високому стільці і за своєю звичкою став хитати ногою.

— Як ти там у школі, цього разу Раа не підказував тобі на природознавстві? — насмішкувато спитав Ерік.

 — Ні, я сам усе знав, — викрутився Тоні, хоча насправді все було трохи не так.

— От і чудово, — Поллі згідно кивнула. — Якщо будеш і далі мати такі гарні успіхи, я візьму тебе на запис наступної передачі.