Зустріч з невідомим

Працівник, що чергував поблизу шлюзу, яким можна було вийти з-під купола неподалік від фабрики з утилізації ресурсів, був вельми здивований, коли побачив самотню людину, яка зібралася вийти на поверхню Марсу. Втім, у чоловіка був скафандр, була перепустка з усіма необхідними печатками і підписами, то чом би й ні. Яка там причина повела його прогулюватися марсіянськими кратерами незадовго до заходу Сонця — чергового особливо не обходило. Може, той дивак картини малює та шукає потрібне освітлення — зустрічав він за роки роботи і таких… Тож, відчинивши і знов зачинивши шлюз і простеживши за дотриманням всіх вимог техніки безпеки, знову умостився в м'якому кріслі перед моніторами камер відеоспостереження та задрімав.

Ерік повільно проходжувався червонястою пустельною рівниною, дивлячись на Сонце, що висіло низько над обрієм. Ще трохи — і настане повна темрява. Тут, поблизу марсіянського екватору, не було довгих ранків та вечорів — день та ніч наставали майже раптово. Втім, під куполом того не відчувалося — система життєзабезпечення створювала й атмосферу, й освітлення, і рослинний світ, близький до земного. А от тут, назовні, все було не таким, незвичним, навіть колір неба. 

Він підійшов до тієї самої ями, до котрої їх колись викликали в терміновому режимі, та про яку сьогодні почув із розповіді сина. Після того, як вони вийшли з кабінету психолога, Ерік почав обережно розпитувати Тоні про подробиці його пригод у той день, коли хлопчик загубився. І виявилося, що дещо той таки потихеньку став пригадувати. Зокрема, те, як упав у яму і не міг звідти вибратися, а далі ніби там відчинилися двері... І все - більше нічого він не зміг розповісти.

Зараз яму вже добряче занесло піском. Адже рельєф марсіянської поверхні постійно змінювався, тут гуляли досить сильні вітри, переміщуючи  величезні маси дрібного пилу, створюючи своєрідні бархани, котрі постійно міняли свої обриси. 

Десь там, у глибині тієї ями був вхід у підземний світ, але Ерік розумів, що відшукати його нереально. Коли він спуститься вниз, то неминуче загрузне в тому піску, і що тоді робити? Буде смішно, коли його почнуть розшукувати, так само, як кілька днів тому — його сина. Проте восьмирічний хлопчик — це одне, йому можна вибачити таку витівку, а от тридцятирічний заступник директора наукового інституту, котрий з якогось дива поліз у закинуті катакомби та застряг там — це може стати темою для жартів усього Просперіті.

Він розмірковував про те, що може, варто організувати якусь техніку, розчистити яму від піску і спробувати відшукати той хід. Правда, нового буру з Землі все ще не надіслали — наразі дві планети знаходилися на значній відстані одна від одної і організовувати переліт було економічно недоцільно. То вже потім буде, як Марс із Землею максимально зблизяться — прилетить корабель з усім необхідним для колонії  та новими мешканцями. А зараз, як кажуть, "не сезон".

Проте у інженерів на станції зберігається достатньо вибухівки, а що, як її закласти сюди, в цю яму, і підірвати? Що тоді буде?

— Краще не треба, — почув він дивний скрипучий голос, як йому здалося, десь позаду себе. Рвучко ( ну, наскільки дозволяв це зробити скафандр) озирнувся — але рівнина була порожньою. Працівники фабрики вже завершили свою роботу і розійшлися по домівках, та й було їх не так багато. Зараз, мабуть,  залишився всього один охоронець, що сидів поблизу шлюзу. Але голос був зовсім не схожий на його. Взагалі, не схожий на жоден із тих, які Еріку доводилося чути за роки проживання у марсіянській колонії. Скоріше він нагадував…

 — Це ти, Раа, чи як там тебе? — упівголоса поцікавився він.

Особливо не дивувався такій телепатії, бо після того, як цей чудернацький голос пролунав із вуст його сина,  почути його у власній голові вже було не так моторошно.

— Яка різниця, як мене звуть? — відповів голос не дуже привітно. — Можеш казати Раа, чи як тобі заманеться.

— Ти все-таки вирішив вийти на контакт із людьми?

 — А навіщо це мені? — пробурчав Раа. — Маю багато справ важливіших, ніж учити уму-розуму таких істот, як ви.

— І все-таки зараз повчаєш мене…

— Тільки заради хлопчика… Здається, я занадто прив'язався до твого сина, тому й захотів втрутитися. А так би просто сидів і спостерігав, до чого б це все призвело.

 — Ти про що? — не зрозумів Ерік.

— Про твою ідею з вибухівкою. Думаю, було б цікаво потім провести експерименти з тим, що залишиться від вашої колонії…

 — Добре, не буде ніякої вибухівки, — Еріку стало ніяково. — Слухай, а ти справді вмієш читати думки?

 — Так, а що тут дивного? Вони ж у вас, людей… як ви ото кажете? Мов на долоні!

— І один у одного читаєте?

— Ви як діти, задаєте такі несуттєві питання…

— А про що суттєвіше я мав би запитати? — поцікавився Ерік.

Він і справді відчував себе цієї миті трохи дитиною. Здається, тепер чоловік розумів, чому Тоні так подобалося спілкуватися з "живим камінцем". 

— Наприклад, про те, яку інформацію я збирався вам передати і що за те попрошу навзамін…

— А може, ти мені спершу покажешся? Якось дивно розмовляти з тим, кого не бачиш…

— Обійдешся, — пробурчав голос. — Умови він тут ставить…

Ерік засміявся.

— Добре, не буду наполягати. То що таке важливе ти хотів розповісти?

 — Скажу, коли ви пообіцяєте не втручатися у наші справи. Не руйнувати наше місто своєю технікою. Немає там нічого для вас цікавого. Ото сидіть і копайтеся у пісочку, як діти — це заняття саме для вас, — заявив Раа.

— Добре, як ви такі дорослі і "просунуті", чому досі не вийшли на поверхню, не відновили на планеті атмосферу? Адже це цілком реально зробити! Ми от зараз якраз цим займаємося! Для чого сидіти в тих своїх катамомбах, неначе кроти, коли навколо скільки простору? — Ерік обвів рукою півколо горизонту, за яким уже майже сховалося червонясте,  менше, ніж він звик його бачити з Землі, Сонце. Скоро запанує темрява, треба повертатися…