Сеанс гіпнозу

Тоні помітив, що після халепи, у яку він потрапив на поверхні Марсу, ставлення батьків до нього змінилося. Вони намагалися більше часу проводити з сином, не залишаючи його на самоті. Сюрпризом для хлопчика стало те, що завжди зайнятий батько знайшов час, аби в суботу сходити разом із ним на звичне заняття до психолога. Досі це завжди робила мама, Тоні не пам’ятав. щоб батько хоч раз супроводжував його. Але тепер усе було по-іншому, не так, як раніше…

Мама залишилася вдома і пообіцяла спекти його улюблений шоколадний торт ( хоча Тоні цього й не просив). Взагалі, його таке просте і розмірене життя змінилося до невпізнанності. Аж однієї миті хлопчику прийшла в голову думка: а може, насправді він тяжко хворий? Не так давно він дивився фільм про молодого чоловіка, у котрого виявили якусь страшну хворобу, і той мав померти. Тоді всі в його родині так само запобігали перед ним і виконували його забаганки, як це відбувалося нині з Тоні.

Хлопець аж похолов від страху. Можливо, тоді, коли він втратив свідомість, а потім його оглядав лікар, той і знайшов якусь смертельну недугу? І сказав батькам, що раз хлопчикові залишилося недовго жити, то треба про нього більше турбуватися… Але зараз йому було б краще, щоб усе було так, як раніше, і на нього не звертали особливої уваги. Тепер же Тоні почувався, наче замкнута у клітці пташка, котра не здогадується, що чекає її попереду.

Психолог, місіс Картер, була досить досвідченим спеціалістом, і відразу помітила, що її маленького підопічного щось непокоїть. 

Він сидів у навушниках перед комп’ютером та виконував нескладний тест, але думками наче витав десь далеко, через що й постійно помилявся.

Зрештою місіс Картер рішуче вимкнула комп’ютер, підійшла до Тоні і, присівши поряд з ним у крісло, зазирнула йому в очі. 

 — Щось трапилося, Вогнику? Ти виглядаєш сумним... — констатувала вона.

Хлопець не збирався нічого їй розповідати, але за цей час він уже так встиг накрутити себе, розмірковуючи над своєю вигаданою хворобою, що несподівано сам для себе заявив:

 — Місіс Картер, я, мабуть, скоро помру…

 — Що ти таке кажеш? — здивувалася жінка, поправляючи м’які біляві кучері на чолі. — Тебе ж сьогодні вранці оглядав лікар, ти цілком здоровий… Чи, може, в тебе щось болить?

 — Я боюся, — пробурмотів Тоні, низько опустивши голову. — Все якось несподівано змінилося, стало не таким, як було раніше.  І ще мені сняться дивні сни…

 — А що саме тобі сниться, якщо не секрет? — поцікавилася місіс Картер.

Тоні, збиваючись, почав розповідати, але зрозумів, що його словесний запас занадто обмежений, щоб передати усі відчуття, котрі переповнювали його уві сні.

 — Мені було тривожно, — спробував пояснити він. — Так, ніби має статися щось лихе, а я не можу згадати, що. 

 — Тоні, ти просто пережив стресову ситуацію, — заспокійливо сказала психолог. — Ти заблукав на поверхні Марсу, злякався, втратив свідомість.. Але з тобою уже все гаразд! Це нормально, що ти відчуваєш тривогу і страх — таким чином із твого організму вивільняються накопичені негативні емоції. Можна спробувати намалювати те, чого ти боїшся, чи виліпити з пластиліну. Хочеш?

 — Ну, давайте, — трохи невпевнено кивнув Тоні.

Він вибрав пластилін, довго сопів, розминаючи його в кулаці, а потім виліпив дивну довготелесу фігурку з великою головою, тонкими руками й ногами і чимось, схожим на старовинну тіару на голові.

 — А хто це такий?  — місіс Картер тицьнула рожевим нігтиком вказівного пальця у бік чудернацького витвору. 

 — Я не знаю…

 — Це він тобі снився? Страшний монстр? — продовжувала допитуватися жінка.

 — І зовсім він не страшний, — раптом розсердився Вогник. — Він хороший! 

 — А чому ж тоді ти так хвилюєшся?

 — Бо я все забув, мені дуже треба щось згадати, а я не можу!

Психолог знала про амнезію, яка трапилася з хлопчиком. Щоправда, у її практиці це був перший випадок, коли дитина забула лише короткий проміжок свого життя — та й то, не увесь, а лише деякі його моменти.

 — Тоні, а як поживає твій друг Раа? —  вирішила вона перевести розмову на більш спокійну тему.

 — Раа? — перепитав Тоні, — А хто це? Я не знаю такого хлопчика.

Місіс Картер замовкла. Вона зрозуміла, що свого вигаданого друга Тоні теж забув, і не хотіла ще більше збивати його з пантелику. Хлопчина і так виглядав украй розгубленим.

Але Тоні здивував її ще більше.

 — Місіс Картер, а ви можете мене загіпнотизувати?  — раптом спитав він.

 — Що? Для чого? — очі жінки округлилися.

 — Я недавно бачив фільм, там один чоловік став свідком убивства, але все забув. І тоді, щоб дізнатися подробиці, лікар узяв таку блискучу штучку на мотузочку і звелів тому чоловіку дивитися. І той заснув. Лікар його загіпнотизував. А тоді став задавати питання про вбивцю, а чоловік усе-все розказав…

“Треба сказати його батькам, щоб уважніше стежили за тим, що він дивиться, — подумала психолог. — Втім, діти зараз зовсім не ті, якими були ми раніше… Пам’ятаю, у вісім років найбільшою проблемою для мене було, з чого пошити ляльці нову сукенку…”

 — Мені здається, що під гіпнозом я точно усе пригадаю, — захоплено говорив Тоні. — Все, що зі мною сталося, і де я був. І щось таке, що мені потрібно розповісти…

 — Кому розповісти?

 — Я не пам’ятаю… — Тоні підвів на неї широко розплющені очі, в котрих блищали сльозинки.

 — Добре, давай спробуємо, — жінка вирішила провести сеанс релаксації, щоб хлопчик заспокоївся і розслабився. Вона не збиралася гіпнотизувати його і про щось розпитувати. Просто допоможе зняти тривогу і напруження шляхом легкого навіювання.

 — Сядь, будь ласка, на ось цю канапу, — м’яко попросила вона. — Підніми одну руку вгору, а другу  — трохи нижче. Так, добре. А тепер дивися на мою долоню.

 — А де та блискуча штучка на ланцюжку, як у кіно? — трохи розчаровано спитав Тоні.

 — Не відволікайся, Вогнику, дивися на мою руку, у самий центр долоні!