Герой дня

Того ранку, заледве Тоні переступив поріг шкільного класу, тридцять дев’ять пар очей відразу зосередилися на його персоні. Хлопчик, як завжди, неквапливо прямував до свого місця, а однокласники перешіптувалися, неначе до них завітав не знайомий з пелюшок Вогник, а якась світова знаменитість.

Ледве Тоні всівся за парту, його тут же почали закидати питаннями.

 — Слухай, Вогнику, як ти загубився? 

 — А страшно, коли піщана буря?

 — А правда, що ти нічого не пам’ятаєш, що з тобою трапилося?

 — Тоні, ти бачив прибульців?

 Малий серйозно подивився на Джека, котрий і задав останнє питання і аж перехилився через парту, ризикуючи звалитися у прохід — так цікаво йому було почути на нього відповідь. 

 — Бачив, — незворушно промовив Тоні, — прилетіли зелені чоловічки, посадили мене в літаючу тарілку, і ми полетіли… — він зробив значущу паузу, — полетіли на Венеру, от! 

 Хлопці збуджено загомоніли, а от дівчата були налаштовані скептичніше. 

 — Бреши побільше, — пирхнула смаглява Сенді, батько якої  працював лікарем і чергував саме того дня, коли Тоні після його пригоди привозили до клініки на медичний огляд. — Тато сказав, що ти там,  на поверхні, роззявив рота і перечепився через якийсь камінець. Впав і вдарився головою, тож мізки твої трохи переплуталися в голові. І тепер ти нічого не пам’ятаєш!

 — Все я добре пам’ятаю, — буркнув Тоні, незадоволений таким поворотом розмови. — Наприклад, як ти два  тижні тому з Марком цілувалася у спортзалі, чудово пригадую!

Сенді почервоніла і зібралася вдарити Тоні своєю сумкою, але той спритно ухилився від її атаки.

Цієї миті до класу увійшла вчителька, місіс Констанс, і поклала край розмовам. Але, сяк-так відсидівши урок, на перерві  третьокласники знову зібралися купкою навколо Тоні. Він уже й не радий був такій славі.

Почувався якось дивно — неначе і все, як звичайно, але водночас щось муляло, ніби камінчик, котрий залетів до черевика. Камінчик… У хлопчика було дивне відчуття, що якась дуже важлива думка крутиться в його голові, і він от-от спіймає її, але вона, немов непосидюча пташка, перелітала з місця на місце і тільки дражнила свого власника. А ще ж і діти товклися навколо та не давали зосередитися на спогадах.

***

...По-перше, його батьки помирилися, і вже заради цього варто було  заблукати та втратити пам’ять. Вони більше не  гралися в мовчанку, а розмовляли між собою, як і раніше. З сином поводилися лагідно і запобігали, як перед тяжкохворим, а його  така увага трохи насторожувала. Волів би знову бути сам по собі, щоб рідні не стежили за кожним його кроком та не перепитували по сто разів на день, як він себе почуває.

По-друге, тато заповзявся розпитувати його про різні незрозумілі речі — як він говорив з камінцем, та хто такий Раа, про котрого випадково почула мама. І чому синові спало на думку малювати такі дивні картини.

Тоні щоразу викручувався, причому придумував на ходу історії, одна іншої фантастичніша, на кшталт зелених чоловічків з Венери, аж батько здався і махнув рукою.

Але потім  він, залишившись на самоті у своїй кімнаті, довго передивлявся ці малюнки і намагався пригадати щось важливе… Та ні, все було марно! 

Діти продовжували закидати Тоні запитаннями, він же обвів їх поглядом і раптом заявив:

 — Подивитеся в неділю шоу моєї мами — і про все дізнаєтеся! Я там буду, як почесний гість, от! 

 — Ух ти! — вигукнув Марк. — Що, правда? Про тебе телепередачу знімуть?

 — Атож, — Вогник зрадів, що йому вдалося вразити товариство. — Я буду розповідати, як мені вдалося вижити на поверхні Марсу! А це було не просто зробити! Моє життя висіло на волосинці…

Він тут же почав розповідати якусь нову неймовірну історію —  про те, як долаючи вітер та пісок, пробирався крізь велетенські скелі, а однокласники, пороззявлявши роти, слухали і дивувалися, що такий тихий і лінькуватий Тоні став справжнім героєм.

 — Щастить же тобі, — зітхнув схвильовано Джек. 

А Тоні й не заперечував. Йому справді пощастило, що зміг отримати свою “хвилину слави”.

***

Але ввечері, вже вмившись та почистивши зуби, він раптом узяв шматочок того самого червонястого  каменю, про який так наполегливо його розпитував тато, і почав уважно роздивлятися. Сидів на ліжку, тулячи нерівну скалку до вуха, ніби сподіваючись щось у ній почути. Але камінець німував, не долинало з нього жодного звуку. Та й хто це вирішив, що  він має говорити? 

Тато? Іноді з ним траплялися різні чудасії. “Мабуть, учені всі такі, — поблажливо думав Тоні, лягаючи до ліжка і ховаючи камінь під подушку. — Вони зі своїми винаходами дуже розумні і все знають, а от у звичайному житті часто поводяться  дивно…”

Проте варто було йому заплющити очі, всі думки миттю відійшли кудись на другий план, а в голові почали будуватися  химерні палаци, ніби вимурувані зі світла та дорогоцінних кристалів. Їхні високі башти сягали темного неба, на якому сяяли яскраві зірки.

 — Ось Земля, бачиш її? — хтось показував Тоні на дрібненьку синювату іскорку.

 — А ти хто? — спитав Тоні у незнайомця, котрого не міг добре роздивитися. Та незважаючи на те, що той ховався у півтемряві, страшно хлопчикові не було. У ньому зростала впевненість, що перед ним — не якась страшна істота, а друг.

Тільки він нічого не відповів, лише похитав головою у довгому чудернацькому ковпаку  та кудись зник. 

Що було далі — Тоні не пам’ятав. Та коли вранці прокинувся — прийняв рішення неодмінно в усьому розібратися та знайти відповіді на запитання, які його тривожили...